Марина Гримич - Магдалинки

«Оце так улип!» — подумав Ростик.

На більше він не спромігся. В голові був туман. Важко було впіймати думку. У мозку крутилася одна й та ж сама картина: він у бочці і не може з неї вилізти. Колись бабця Ірма розповіла йому про його прадіда, якого випровадили на заслання у бочці для оселедців. Ця розповідь настільки його вразила, що він, будучи десятирічним хлопчиком, кілька ночей не міг заснути. Бабусі довелося провести кілька сеансів психотерапії, аби виправити свою педагогічну помилку і стабілізувати його психіку. Ті давні кошмари повернулися.

У ньому немов сиділи двоє Ростиків. Перший мислив, другий діяв. Перший уособлював його дух, другий — тіло.

До палати хтось зайшов. Ростик-перший подумав: «Головне, щоб не зробили другий заштрик». І сказав Ростик-перший Ростикові-другому: «Швиденько інсценуй блювання». — «Це важко», — відповів Ростик-другий. Ростик-перший скомандував вольовим тоном: «Негайно візьми себе в руки». Ростик-другий напружив усі свої сили, підвів голову й імітував блювоту жовчю. При цьому він закочував очі під лоба. Напевне, допомогла-таки школа Станіславського, бо над ним пролунало:

— Передозування. — Це сказав Хтось.

— Хто його знає, яка в цього дохляка доза.

Ростик-перший примусив Ростика-другого повторити експеримент.

— Треба йому трохи паси послабити, бо захлинеться блювотою.

— Гаразд, давай.

До Ростика підійшов Хтось-перший і пильно на нього подивився. Ростик-другий вольовим зусиллям зобразив затуманений погляд і заслинену відвислу губу. «Здається, повірив» — констатував Ростик-перший.

Хтось-перший розстебнув йому паси на лівій руці.

«Красненько дякую! — сказав Ростик-перший. — Я шульга».

Ростик-другий знову імітував блювоту.

— Він не чує?

— Не мав би.

— Ану, перевір!

Хтось-перший підійшов до Ростика і взяв його за підборіддя.

Ростик-другий удав, що відключився.

— Відключився, — сказав Хтось-перший.

— Ходімо.

Хтось-перший та Хтось-другий пішли геть.

Ростик-перший залишився сам на сам з Ростиком-другим. Вони обидва вже не боялися. Ін’єкція притамувала почуття страху. Головне тепер — зробити перший рух.

Треба ж щось робити.

Ростик підвівся і впав на подушку, не подужавши втримати голови.

— Припливли! — сказав Ростик-другий.

— Відставити! — наказав Ростик-перший.

— Легко тобі командувати! — сказав Ростик-другий.

— Мені теж нелегко командувати з бочки з-під оселедців.

— Якої бочки? — перепитав Ростик-другий.

— Не має значення. Роби, що тобі сказано.

— Сволота!

— Сволота — це той, хто з нами таке зробив.

— Як казала бабуся Ірма, дурносміх завжди закінчується сльозами.

— Нічого собі, дурносміх! Таке накрутив, що й сам потерпів! Хіба не смішно?

— А Петруха — дебіл! По-перше, не сказав, що йдеться про Соприку, а не про Серьожку…

— Ну?

— А по-друге, зробив з мене божевільного!

— Петруха не винен. Він — не лікар! А Сашку доведеться провчити: уявила себе психіатром!

— Ти сам винен! «Режисер» недоумкуватий!

Так, розмовляючи сам із собою, Ростик похитуючись рушив до дверей. На них передбачливо було вмонтоване віконечко. По коридору ходили туди-сюди люди в білих халатах.

Тоді Ростик доповз до вікна. Він був на другому поверсі, однак не зміг би навіть залізти на підвіконня.

Ростик спостерігав за хворими, що провадили неквапні бесіди на лавках і у візочках. У них було щось спільне — однаковий вираз обличчя, спосіб життя. Одне слово, це була справжня спільнота.

Унизу щось зашаруділо. Ростик перехилився через підвіконня, і голова замалим не потягла його донизу.

— Мене тут не знайдуть! Мене тут не знайдуть! — радісно долинало знизу.

Ростик ще більше перехилився, щоб побачити господаря голосу, і випав з вікна.

— Забився? — спитав Ростик-перший.

— Ні, — відповів Ростик-другий.

На обох Ростиків подивилися чотири ока, а точніше, два — за товстими скельцями окулярів.

— Ти теж від них ховаєшся? — привітно сказали окуляри.

— Так, ми ховаємося! — сказали обидва Ростики.

— Щось я тебе тут не бачив…

— Ми — новенькі, — сказали Ростики. — А від кого ти ховаєшся?

— Від Тома.

— А сам ти хто?

— Я — Джеррі.

— Ясно, — подумали обидва Ростики і подивилися уважніше на пацієнта в окулярах. Ростика-першого зацікавив чорний предмет на поясі. Він скидався на мобільний телефон.

— Справжній? — поцікавилися Ростики.

— Справжній — з гордістю сказав очкарик.