Марина Гримич - Магдалинки

Ксеня стояла за спиною у поважного Охріма Івановича, прохально притуливши пальця до губів, що означало: мовчіть, будь ласка. Проте стриматися було неможливо.

Охрім Іванович важко зітхнув і сумно подивився на стелю. У нього на очах забриніли сльози. Тільки не від сміху. Вочевидь, ця історія викликала в нього особливо мінорні емоції.

Сашка підвелася з крісла і стала поза зором Охріма Івановича на випадок, що, коли таки розрегочеться, то не на очах у поважного дипломатичного працівника.

— І якось, випивши півсулії самогонки, він знову ж таки виконав свій подружній обов’язок, а після того закричав на всю хату: «Я, бля, вже не можу! Якщо на цей раз щось получицця, назву його Охр-рімом! Їй-бо, бля!»

Славка активно засякалася в хусточку. Ростик заплакав на плечі у Охріма, а Охрім заплакав, уткнувшись носом у Ростикову руду чуприну. Щоправда, один ридав від сміху, другий — цілком щиро.

Віка вибігла з кімнати до ванни, Сашка — за нею.

Довірливий Охрім Іванович навіть не зрозумів, що сталося і яку послугу він надав товариству Магдалини.

Після дипломатової щирости усім на душі стало легко і приємно.

Охріма Івановича напоїли і засватали за Ксеню, вдягнувши на його дебелого пальця заздалегідь заготовлену обручку.

Залишаючи Охріма Івановича з Ксенею наодинці, Ростик поплескав його по плечі і дуже серйозно наказав:

— Як получиться, назвеш синка Сірожкою!

Сп’янілий Охрім Іванович кивнув на знак згоди.

Уранці всі, крім Ксені, зібралися в маленькій готельній кімнатці. Дівчата намовляли Ростика зателефонувати Охріму Івановичу, щоб дізнатися, чим закінчився вчорашній вечір. Ростик опирався, мовляв, йому незручно, проте магдалинки таки примусили його набрати номер.

Ростик відкашлявся і почав чекати, коли хтось підійде до телефону на протилежному кінці дроту. Проте слухавку ніхто не брав.

— Нічого, почекаємо, — вирішила Сашка і прилягла на ліжко. Славка пішла до себе в номер, а Віка сором’язливо повідомила, що в неї обід з Пилипком і що вона обов’язково повернеться.

Сашка й Ростик лишилися наодинці.

Запала мовчанка. Ростик стояв біля вікна і дивився на безтурботних парижан.

Сашка з Ростиком знали, що думають про одне й те ж саме, проте ніхто з них не наважувався почати розмову.

Нарешті Ростик зітхнув і сказав:

— Ти його бачила?

— Ні, — відповіла Сашка. — Побоялася. Я була за п’ять кроків від нього, але не була готова до зустрічі.

— Де це — за п’ять кроків?

— Він у клініці «Надійний притулок». Гадаю, це клініка для смертельно хворих.

— Ти впевнена?

— Так.

— Що з ним?

— Не знаю. Мабуть, він помре.

Сашка заплакала. Ростик розгублено подивився на неї:

— Що ти мелеш!

— Я не мелю! Я точно знаю!

— Що ти собі до голови взяла? — Ростик замислився.

— Ти чуєш, Ростику? Він помирає!

— Та не може він помирати! Він здоровий, як бик! Ну, не настільки, як Охрім Іванович, проте ще ого-го!

Сашка сказала:

— Ти чуєш мене чи ні? Він по-ми-рає!

— Ти щось наплутала, Сашко, їй-бо! Не може цього бути!

— Поїхали зі мною! Сам переконаєшся!

Ростик похитав головою.

— Нікуди я не поїду!

— Поїдеш!

Ростик сів навпроти неї, узяв за руки і, дивлячись їй у вічі, попросив:

— Розкажи, що з тобою сталося під час твого зникнення.

Сашка розповіла все, що пам’ятала. На згадці про Петруху Йолкіна Ростик напружився.

— Отже, це він привіз тебе туди? — допитувався Ростик.

— Так, він, — дратувалася Сашка.

— Тут щось не те.

Здається, його впевненість похитнулася. Він запустив руку у руді пасма і замислився:

— Ти кажеш — «Надійний притулок»?

— Так! Збирайся! — смикала його за рукав Сашка.

— Почекай! Щось не клеїться! — не здавався Ростик.

— Та все клеїться! Поїхали!

Нарешті Ростик повірив. Він піднявся і почав ходити кімнаткою.

— Що з ним могло статися? Мені здається, що ти помиляєшся!

— Я часто помиляюся?

— Взагалі — ні! Але кілька разів — суттєво!

— Ти маєш на увазі той випадок, коли я гарантувала тобі витягти сімнадцятий білет на екзамені? — скривилася Сашка. — Ти пам’ятаєш, коли це було? Мені ж тоді було шістнадцять років!

— Я цей іспит на все життя запам’ятав. Так само, як і твій прогноз про те, що на пані Адріяну напали грабіжники. Пам’ятаєш?

Сашка почервоніла. Вона згадала, як через неї до квартири пані Адріяни увірвалася група порятунку і застала її в ліжку з батьком Віки. Ото була ганьба!

— Не віриш? — рішуче заявила Сашка. — Давай зателефонуємо на мобільник Йолкіну!