Марина Гримич - Магдалинки

Так вона роздумувала. Цієї миті їй дуже бракувало колективної думки і колективної дії членів таємного товариства Магдалини. Їй над усе хотілося тепер порадитися зі своїми подругами. Тим більше, що на жодну з них вона зла не тримала. Ксеня була переконана, що саме вона може помирити всіх дівчат.

Наступного дня вона, порадившись з Охрімом Івановичем, запросила всіх магдалинок на вечерю. Він не заперечував, бо тяжко ностальґував.

Ксеня метеликом пурхала навколо гостей, однак розмова не клеїлася.

Славка прийшла, сподіваючись, що товариство прийме її знову. Вона дала собі слово не пити спиртного. Це було тяжке випробування. Відтак, борючись із собою, вона була не надто красномовна і привітна.

Сашка не хотіла бачити подруг взагалі. Але Ксеня, мала Ксеня… Сашка не могла їй відмовити. Якраз Ксеня найменше була винна в її негараздах і найбільше з-поміж них заслуговувала на щастя.

Ростик мав добре серце. Тож, коли Ксеня жалібно заплакала в слухавку, він піддався на її вмовляння.

А Віка прийшла заради Сашки, яка попросила її про цю послугу. Віка хотіла помиритися з подругою.

Тож усі сиділи, як засватані, і мляво теревенили про Верховну Раду України, неначе в світі немає нічого цікавішого. Це вже така українська традиція. Коли нема про що говорити, заводять мову про Верховну Раду, хто в ній найсимпатичніший, хто — найпринциповіший, хто — найпродажніший.

Ксеня дуже нервувалася. Її геть не цікавило ні перше, ні друге, ні третє. Вона хотіла завоювати Охріма Івановича Бика. Тим часом розмова явно не сприяла цьому.

Сашка, побачивши благальний Ксенин погляд, змінила тему:

— Охріме Івановичу, розкажіть, чому вас так назвали? Адже ви народилися в радянські часи! А Ваше ім’я якось не асоціюється з радянською дійсністю!

Якби Сашка знала, чим усе скінчиться, вона б не ризикнула поставити це запитання. Досі вона ніколи не бачила людей з цілковитою відсутністю почуття гумору.

Охрім Іванович дуже серйозно поставився до запитання і дав надзвичайно ретельну і детальну відповідь. Пізніше ця оповідь стане легендарною для товариства Магдалини, адже саме завдяки їй і відбулося примирення.

Охрім Іванович почав з того, що його батько одружився не з любови, а з розрахунку. Дуже вже йому хотілося мати тестів мотоцикл.

— У нас у селі, — поважно розповідав Охрім Іванович, — мотоцикли називають мациклєтами. Так от, мій батько часто казав матері: «Якби не твій мациклєт, ти б мені сто лєт снилася в бєлих тапочках»…

Магдалинки перезирнулися, а потім пильно подивилися на дипломатичного працівника: чи, бува, не жартує він. Але той аж ніяк не жартував. Він оповідав дуже зосереджено, неначе робив доповідь на Верховній Раді. Він не давав підстав навіть посміхнутися.

Охрім Іванович провадив далі:

— У них довго не було дітей. Батько кілька разів поривався втекти від матері, проте любов до тестевого мациклєта стримувала його від цього вчинку. Кожного разу, виконавши свій подружній обов’язок, він казав матері: «Якщо на цей раз получицця, назвемо синочка Едуардом!»

Гості Охріма Петровича почали давитися сміхом. І, якби не Ксеня, яка благально просила усілякими жестами мовчати, вони б давно вже розреготалися.

А Охрім Іванович розповідав так серйозно, наче йшлося про ухвалення бюджету у парламенті:

— Мати згоджувалася на Едуарда. Вона була згодна на все, адже батько був «першим хлопцем на селі», дарма, що дрібоньким. А вона нічим, крім гренадерської постави і батькового мациклєту, похвалитися не могла.

Славка почала покашлювати. Всі знали, що цим кашлем вона намагається замаскувати сміх, що її розпирав. Вона була найпершою реготухою в компанії. Видно було, що вона себе просто ґвалтує, щоб не розреготатися. Решта дівчат і Ростик дивилися на неї з жахом, відчуваючи, що сміхові імпульси потихеньку лізуть і з них.

Поважний дипломатичний працівник, не повівши й бровою, провадив далі:

— Через п’ять років батько не витримав: «Чхать я хотів на ваші мациклєти!» — кричав він і почав збиратися з дому. Тоді мій дід купив «жигулі». Це були перші «жигулі» на селі. Батько не пішов від матері, а знову почав періодично виконувати свій подружній обов’язок, повторюючи одну й ту ж саму фразу: «Якщо на цей раз получицця, назову синка Едуардом!» Минуло ще п’ять років, а Едуард у них не виходив.

Ростик кусав губи, стримуючи сміх, а Сашка, ледь стримуючись, прошепотіла йому на вухо: «Здається, я знаю, чим це закінчиться». Ростик подивився на неї очима, повними сліз від сміху, і простогнав: «Я зараз накладу в штани!»