Марина Гримич - Магдалинки

— Він ніякий не кацап, — рішуче сказала вона.

Решта членів товариства Магдалини від несподіванки також покидали свої набори, створивши при цьому страшний дзенькіт, чим знову ж таки привернули увагу всіх присутніх, надто працівників, які почали кидати стурбовані погляди на дивних відвідувачів.

Славка розгублено кліпала круглими очима:

— Ти про Петруху?

— Про нього.

— Стоп-стоп, дівчата! — заволав Ростик. — Ми нічого не розуміємо! Про що це ви?

— Та про Петруху ми, про Петруху, — роздратовано сказала Сашка.

— Він що, не той, за кого себе видавав? — допитувалася Славка.

— Еге ж. Так точно. А ти, Ростику, як ти його не унюхав? Га, Фройде? Ганьба!

— А як ти його «вирахувала», відьмочко? — отетеріло дивився на Сашку Ростик.

— А я військових нюхом чую! — сказала Сашка.

— Він що, військовий? — захрипіла вражена Славка.

— Кагебешник. Чи, як це тепер називається, есбеушник…

Нікому вже не хотілося їсти. Усі дивилися на Сашку.

— Він що, розвідник? — добивалася Славка.

— Можна так сказати.

— Ти впевнена?

— Як те, що мене звати Сашка.

— А що йому від нас треба було? — спитав Ростик.

Сашка не знала, що відповісти йому.

— Єдине, що я відчуваю, що це якось пов’язано з Драгомарецьким.

Кожен замислився про своє.

Їжа на столі захолола. Обслуга кафе, яка пильно спостерігала за ними, почала занепокоєно перемовлятися. До них підійшов стурбований офіціант:

— Вам не смакує, мадам і мсьє? — спитав він насторожено, вказуючи на майже повні тарілки.

— Не смакує! — нахабно заявила Славка.

Офіціант зник.

Славка несподівано розвеселилася:

— Клас! Я спала з Штірліцем! Яке блаженство! Тепер я розумію, чим його взяла: адже в коханні я — Ейнштейн…

Дівчата ніяк не прореагували на її жарт.

Славка, замислившись, запитала з підозрою:

— А чого він змився? Бува, не з тобою? Адже ви зникли водночас!

— Іди ти під три чорти! — вилаялася Сашка, взяла з сумочки Віки довгу тонку сигарету й прикурила. На неї ошелешено дивилися подруги. Вона, побачивши їхнє здивування, прокоментувала свою поведінку:

— Та! Набридло обмежувати себе у всьому. Заради чого? — вона затяглася і спитала: — На чому я зупинилася? Ага, на тому, що я твоєму Йолкіну-Палкіну, щоб не сказати вульгарніше, прямим текстом сказала, що нам тільки сексотів бракувало! Тому він і змився!

— А як ти його «вирахувала»?

— Я все прочитала в його скляних очах, коли він начебто дивився футбол, а сам слухав нашу розмову про Драгомарецького!

— І тоді ти його відшила?

— Ага! — добряче затяглася Сашка. — Клас! Сто років не курила!

— А він? — не хотіли переходити на іншу тему дівчата.

— А він нічого. Промовчав. А після цього змився.

— Услужила! Подруга називається! — спалахнула Славка. — Ти знаєш, що ти зробила? Ти мені життя поламала! Я, може, вперше в житті справжнього мужика зустріла, а ти його шуганула!

— Як стукне, так і грюкне… А хто мене розлучив з Драгомарецьким, га?

— Нікого я не розлучала! Він сам захотів зі мною одружитися!

— Значить, сам захотів? — пильно подивилася на неї подруга.

Славка мовчала і нахабно дивилася їй в очі.

— Та пішла ти… — зрештою махнула рукою вона і налила собі повний бокал.

Після цього говорити з нею було неможливо. Славка геть не контролювала себе. Вона лягла грудьми на стіл і зашипіла:

— Я знаю, ви мене всі ненавидите. І я вас ненавиджу. Всіх. Без винятку. За те, що ви кращі за мене. А тебе, Сашко, найбільше. За твою «ідеальність». За те, що тобі — все, а мені — нічого.

— Що мені «все»? — завелася Сашка. — Розбиті ночви?

Ростик поклав їй руку на плече:

— Заспокойся, Сашко, ти ж знаєш, коли вона в такому стані, з нею краще не зв’язуватися.

Сашка налила й собі вина.

— Ненавиджу! — крізь зуби процідила вона. — Ненавиджу її брехливу натуру! Ти зламала мені життя! Через твої витівки моє життя покотилося зовсім іншою колією, яка тепер зайшла в глухий кут!

— Дівчата, заспокойтеся! — почав мирити їх Ростик. — Усе гаразд! Спокійно!

Дівчата невдоволено колупали виделками їжу.

— Бачу, відьмочки, з вами сталася метаморфоза, — з цікавістю спостерігаючи за подругами, радісно сказав Ростик. — З’явилося щось свіженьке: раніше ви звинувачували в усьому Драгомарецького, а тепер — одна одну!

— Ти був правий, Ростику! — зітхнула Сашка. — Ми самі себе згубили! Ми топили одна одну… І не давали одна одній шансу на щастя… Це ідіотське товариство, ця ідіотська жіноча солідарність! Усе життя ми втрьох з Вікою і Ксенькою пригрівали на грудях цю зміюку, оцю причину всіх наших нещасть!