Марина Гримич - Магдалинки

Сашка говорила це спокійно, без злости. Їй навіть приємно було зустріти тут знайомого. Певне, не даремно вона сюди примчала.

Петруха наче й не чув її. Він досить приязно поцікавився:

— Ти завжди так їздиш?

— Як?

— Як скажена.

Сашка знизала плечима. Раніше за нею це не помічалося. Однак цієї миті їй здавалося диким збоченням те, як акуратненько, дотримуючись усіх правил, вона водила раніше.

— Куди підемо, Штірліце? — замість відповіді запитала вона. — Якщо ти думаєш, що я виведу тебе на Драгомарецького, то помиляєшся. Я не знаю, де він. Хочеш, почнемо шукати разом?

Петруха промовчав. Він думав про щось своє. Обличчя його було цієї хвилини спокійно-кам’яним:

— За Соприкою не скучаєш? — спитав він.

— Я не хочу про нього згадувати.

— А за Драгомарецьким?

— Не твоє собаче діло!

Вони спускалися кривулястими монастирськими доріжками донизу. Сашка, відчуваючи, що й досі не розкусила Петруху Йолкіна, почала його розпитувати:

— Скажи, хто тебе підіслав до нас? — продовжувала допит Сашка. — СБУ? Чи, може, одна з дружин Драгомарецького? Хто?

Петруха, втім, мовчав. Він ішов спокійною впевненою ходою, трохи хизуючись своєю військовою виправкою, яку так майстерно приховував досі, й далі думав про своє.

Сашка, не отримавши відповіді, і собі замовкла. Вона знала, що витягти щось із хорошого офіцера, коли йому не хочеться говорити, марна річ. А Петруха, судячи з усього, був непоганим офіцером.

Вони спустилися донизу, вийшли до паркувального майданчика. Петруха підійшов до солідної машини і запитав:

— Поїдемо в моєму авто чи хочеш за мною?

— Я сама! — сказала вона. — Куди їдемо?

— Побачиш! — сказав Петруха. — Ти правильно обрала дорогу, проте трохи збилася з курсу.

«Дивно!» — тільки й подумала Сашка.

І раптом її опанувала безмежна радість. Вона усвідомила, що Петруха — Сергіїв друг. Якщо й не друг, то соратник.

Вона аж зніяковіла від того, як хутко кинулася до машини.

Вони їхали години дві й нарешті дісталися якогось старого монастиря серед зелених лугів. Зупинившись біля великої кам’яної стіни з великою старою брамою, вони вийшли з машин. Яскраво світило сонце, весело цвірінькали пташки, десь близько бриніла бджола. Пахло весною.

На мурованій стіні біля брами висіла табличка «Надійний притулок».

— Надійний притулок, надійний притулок, — повторювала подумки Сашка. — Надійний притулок… Надійний притулок?

Ні! Тільки не це!

Сашка схопилася з місця, вскочила до машини й помчала геть.

Під кінець третього тижня перебування в Парижі магдалинки зібралися докупи. В один день, немов за командою. За час відсутности вони всі дуже змінилися. Магдалинки не впізнавали одна одну. Тепер це були чотири малознайомі жінки, яких, проте, пов’язувало щось дуже важливе.

Віка запросила всіх на обід, обравши для цього невеличке кафе, яке виходило на Люксембурзький сад.

Розмова була якоюсь аж офіційною: ніхто не хотів ділитися тим, що відбулося з кожною за цей короткий і водночас дуже тривалий відтинок їхнього життя. Вони не впізнавали і неначе боялися одна одну.

— Як справи?

— Та так, нічого!

— У тебе все в нормі?

— Та наче так!

— Як здоров’я?

— Нормально. А в тебе?

— Теж.

Цими порожніми фразами вони перекидалися поміж собою, немов гралися у словесний пінг-понг.

Ростик споглядав цю виставу мовчки. Його погляд був аж надто прискіпливим.

Потроху почали адаптуватися. Спершу подруги помітили зміни, що відбулися з Вікою. По-перше, за цей тиждень вона встигла повністю оновити свій гардероб. Судячи з зачіски, вона апробувала й славетне фризурне мистецтво Парижа. Але головне не це. Вона змінилася внутрішньо. Віка весь час сміялася, причому її смішила будь-яка дурниця, чого за нею ніколи раніше не помічали. Дівчата поглядали на неї спідлоба, то підозрюючи її в чомусь, то відкидаючи підозри як неможливі апріорі.

Тим часом Віка розповідала про свого маленького Пилипка, який виявився великим занудою і ще більшим снобом. Він міг годинами описувати їй свою нову машину, окремі детальки салону, удосконалення в її конструкції, економічність та комфортність. З такою самою легкістю він міг детально описати гардероб своїх начальників і підлеглих.

Дівчата, слухаючи це, ніяк не могли зрозуміти, чому Віка так веселиться. Чому Пилипкові оповіді не викликають у неї гніву чи роздратування.

А Віка говорила про все і ні про що, але водночас чогось не домовляла. Вона наче тримала про запас якусь грандіозну новину, але ніяк не наважувалася про неї розповісти.