Так і почався її черговий запій.
Інформація для роздумів
Драгомарецького вона колись любила.
Але любила своєрідно. Він був для неї тим недосяжним ідеалом, який можна обожнювати лише як улюбленого кіноактора з фотокартки. В часи їхньої юности такі фотокартки кіноакторів були дуже модними. Вона зберігала їх у коробці з-під заварних тістечок. Там ще були фантики — обгортки від цукерок, які збирали всі дівчатка. А ще в неї був спеціальний зошит, куди вона вклеювала вирізані з поштових листівок квіти і записувала сльозливі пісні чи віршики на тему нещасного кохання. Драгомарецький ніколи не зміг би покохати її. Надто різними були вони. Він — красунчик, вона — бридке каченя, він — розумашко, вона — трієшниця, він — шляхетний лицар, вона — заздрісна інтриганка. Важко бути бридким каченям на тлі таких принцес, як Сашка і Віка. Славка взяла на себе роль «шістки». Вона почала підкидати записки дівчат до портфеля Драгомарецького, стала їхнім посередником, вела від імени дівчат телефонні розмови з ним. І врешті-решт таки втерлася до нього в довіру. З тієї миті, коли Драгомарецький почав звіряти їй свої почуття щодо Сашки, вона люто зненавиділа подругу. Порадила йому написати Сашці листа. І він написав. Він освідчився Сашці в коханні, але Славка не передала послання подрузі, а натомість вивела Сашчиним почерком дуже образливу записку і передала її Сергію. Той, отримавши її, зачаїв образу в своєму пораненому серці. А Славка і далі помщалася. Йому, Сашці, Віці і навіть Ксені. Помщалася за те, що такі чоловіки, як Драгомарецький, ніколи не закохаються в неї. Саме вона розробила і нав’язала Сергієві план з їхнім одруженням, а він, засліплений приниженням, погодився на авантюру.
Сашка запаркувала машину біля підніжжя фортеці Сен-Мішель і рушила до неї. Це було своєрідне містечко, якийсь містичний простір. Важко було зрозуміти, чи ти вже в самому монастирі-фортеці, а чи тільки на його околиці. Століттями в скелях видовбувалися проходи, переходи, вулички, з каменю мурувалися стіни, викладалася бруківка. Вона йшла вузькими вуличками, які справляли якесь містичне враження, подібне до того, яке створює прочитання Кафчиного «Замку». Дорога звивалася серпантином угору і зрештою Сашка опинилася у похмурому й аскетичному монастирському приміщенні з величезними порожніми залами й десятками переходів з крутими східцями.
Сашка довго блукала вгору-вниз безкінечним лабіринтом зал, сходів, кімнаток, переходів, щиро бажаючи загубитися тут і опинитися сам на сам з тишею Сен-Мішеля, тишею, яка може бути тільки в монастирі або в порожній фортеці. Однак варто було їй забрести куди не слід, як її зупиняли замкнені двері або неприступні працівники музейного комплексу.
Урешті-решт вона опинилася на просторій терасі, з якої відкривалася розкішна панорама околиць Сен-Мішеля. Таких кольорів Сашка не бачила ніде: шари теплих пастелей спускалися від зеніту до самого моря. Тепло розливалося тілом від самого споглядання цієї неперевершеної кольорової гами — від тепло-сіро-блакитного до тепло-сіро-пісочного.
Сашка несподівано зробила те, чого не робила ніколи в житті, принаймні за своєї пам’яти — вона заплакала. Її сльози були не солоними, а чомусь гірко-солодкими. Вони струменіли не з очей, а з самого серця. Це плакало її серце… Вона усвідомила, що досі завжди була дуже самотньою. Сашка вдивлялася в пастельний пейзаж, намагаючись відчитати таємний сенс побаченого. Вона знала, що опинилася тут невипадково. Вона повинна розібратися, чому вона тут, яку зашифровану, призначену тільки їй інформацію вона має отримати.
І цієї миті вона знову відчула: Сергій десь тут, на відстані простягнутої руки. І вона мусить його знайти.
Сашка прийняла рішення. Вона знайде його і почне життя спочатку. Від цього рішення їй зробилося легко і спокійно. Вона посміхнулася, розпружилася, зітхнула на повні груди і, споглядаючи пастельну далечінь, почала з притаманною їй логікою розмірковувати, як розшукати чоловіка свого життя.
Несподівано хтось поклав їй руку на плече. Вона здригнулася. Повернувшись, побачила Петруху Йолкіна. Тільки тепер він був без своєї ідіотської посмішки.
— Привіт, самозванцю, — сказала вона. — Ти мене майже налякав.
— Я вже давно здогадався, що ти вже давно здогадалася! — замість відповіді пожартував він. — Від твого соколино-хірургічного погляду не сховаєшся! Як ти мене вирахувала?
— Я вас, ґебешників, нюхом чую! У мене точнісінько такий дядько був! До полковника дослужився і помер від інфаркту. Завжди «під дурника» косив. А ти, напевне, вже підполковника маєш?
Читать дальше