Марина Гримич - Магдалинки

Віка, знову ж таки з подивом, відчула, що цей комплімент її не роздратував, а навпаки, сподобався. Вона списала це на рахунок класного французького вина, чудової французької кухні і романтичної паризької атмосфери. Віка навіть ризикнула поїхати з Філіпом на його супермодернізованому новенькому «пежо» до його «скромних» апартаментів у центрі Парижа, які дивилися на золоті бані наполеонівського притулку для ветеранів, тобто на «Інвалідів».

«Скромні» Філіпові апартаменти можна було назвати будь-як, тільки не скромними. І від того Віці зробилося ще веселіше. Вона любила розкіш, тільки в ній почувалася, як риба у воді. А коли з’ясувалося, що це не основне житло Філіпа, а, сказати б, «нічліжка», а мешкає він у також «скромному» особнячку у Версалі, вона також не здивувалася. Здається, вона давно про це знала.

Кожна дрібничка у Філіповій квартирі була рідною і знайомою. Вона навіть відчувала, що десь у маленького Пилипка є колекція модельних машинок, якими він грається уночі, а під ліжком його прибиральниця щоранку висмоктує пилососом обгортки від цукерок.

Вони випили шампанського. Стоячи. І Віка зробила те, що не наважилася зробити в ресторані. Вона підійшла впритул до маленького Філіпа, і він тицьнувся їй носом просто в груди. Вона обняла його і з ніжністю почала гладити по кучерявій голові…

Інформація для роздумів

Віка зрозуміла, що ніколи в житті не любила Драгомарецького. Вона не вдавала, що не любить, вона насправді не любила. Вона ненавиділа себе за те, що сталося колись, багато-багато років тому. Тоді це було дуже круто — прийти на шкільний вечір в імпортному батнику, у чоботях на платформі і запросити до танцю найкрутішого хлопця школи — Серьожку Драгомарецького. А потім запросити його подивитися «відік». А потім зробити те ж саме, про що показували на «відіку». Яка дурня! І було всього-на-всього один раз! Насправді вона жаліла Драгомарецького за те, що зробила з ним. Він справді не хотів іти на ті ідіотські «відіки». Він сказав, що на нього чекає мама. «Ха-ха-ха! — засміялася Віка. — Чекає мама! А ти, виявляється, матусин синок!» Після тих слів він пішов з нею. Присоромлений і пригнічений. Чому вона тоді так сказала? Чому? Напевне, тому, що сама хотіла, щоб удома на неї чекала мама. Якби ці слова повернути назад! Незважаючи на свою «крутизну», вона геть не знала, як поводитися з хлопцями. Бо її ніхто цього не вчив. Вона думала, що з ними треба говорити брутально і нахабно. Як у неї вдома говорили мати з батьком, батько — з матір’ю. Чому вона не дослухалася до мудрих порад Славчиної мами, пані Адріяни? «Чоловіків не треба ненавидіти, — колись казала вона магдалинкам. — їх треба жаліти. Вони — діти. Вони на все життя залишаються дітьми. А ми дуже рано стаємо дорослими. І старіємо раніше». Чому Віка не засвоїла собі цього уроку?

Віка прокинулася від того, що Філіп лоскотав її пір’їнкою в носі. Вона розплющила очі і побачила перед собою молодого щасливого француза, запашного, як квітка, і кучерявого, як амурчик. Він уже зібрався на роботу і стояв у рожевій сорочці і зеленій краватці. Таке поєднання можуть дозволити собі лише паризький франт або ж безнадійно відсталий від моди селюк. Філіп тримав срібну тацю зі срібним кавником і маленькою філіжанкою з найтоншої порцеляни, що просвічувалася на вранішньому сонці.

— Доброго ранку, мадам Дюбуа! — галантно привітався він.

Вона трохи звелася. Її постіль була обкладена живими квітами.

— Я так довго на тебе чекала! — сказала вона українською.

— Пардон? — перепитав він.

— Я так довго на тебе чекала! — сказала вона французькою і заплакала.

— Не плач, — витер їй сльози Філіп. — Адже тепер ми разом!

Ксеня потрапила в халепу. Точніше, Ксеня з Ростиком. А ще точніше, власник стрип-бару, мсьє Жан-Поль, а вже через нього й вони. Під час чергової вистави у залі опинилася поліція, яка почала перевіряти документи.

Напевне, під час цієї операції над залою літали ангели-охоронці Ксені й Ростика, бо їх застали хоч і в костюмах, але не на сцені. Ростик відбріхувався, як міг, переконуючи поліціянтів, що не має жодного стосунку до цієї нелегальної контори. Ксеня тремтіла, як останній осиковий листочок під осіннім вітром з дощем. Жандарми, хоч і не виявляли особливої агресії до бізнесу, який у Франції буяє майже легально, але заштовхали таки Ксеню і Ростика до поліцейської машини, оскільки ті не мали при собі документів. По дорозі Ростик шепнув Ксені: «Не бійся, мала! Головне — не давай свідчень без представника посольства!» І вона чітко це запам’ятала.