Марина Гримич - Магдалинки

Обідали у кращих традиціях «русо-турісто»: з кип’ятильничком, консервочками і рідним українським сальцем, яке передбачливо вдосталь заготувала хазяйновита Ксеня.

Обідати сходилися після того, як прокидалися Ростик і Ксеня, себто десь о третій, і сиділи аж поки їм треба було виїжджати на роботу, тобто до п’ятої. За цей час обговорювали те, що ще не обговорили, планували те, що ще не спланували, вирішували те, що ще не вирішили. Усіх мучило запитання, з чиєї ласки вони тут і чи має стосунок до всього цього Драгомарецький.

— Драгомарецький десь тут… — сказала якось Сашка. — Він десь поруч.

— Тільки без фантазій, — застерігав Ростик.

— Фантазії — це не моя спеціалізація. Я відчуваю Драгомарецького, як відчуваю, в якому саме місці шукати кулю під час операції, — переконано сказала Сашка. — А ти, Ростику, що відчуваєш?

— Тільки те, що йому зараз погано.

Ксеня зашморгала носом.

— Ксюхо! — вдавано обурено цитькнув Ростик. — Адже ми з тобою домовились! Драгомарецький — це не твій ідеал. Ми шукаємо тобі «дядька»!

— Мовчи! — огризнулася Ксеня, проте схлипувати перестала, натомість почала досить оптимістично пудрити свого кирпатого носика.

— Шукати Сірожика не будемо? — байдуже спитала Сашка.

— На фіга? — так само байдуже зітхнула Віка.

Петруха лежав на ліжку і дивився футбол. Славка лежала поруч, поклавши йому голову на стегно, і філософувала:

— Взагалі, досить зациклюватися на Драгомарецькому. Ми, здається, вже з’ясували, що це не більше, ніж міф. Причому дуже архаїчний. Якщо навіть це він нам організував поїздку, то можна йому за це лише подякувати. А йти на контакт — мене особисто така перспектива не тішить.

— Які ви, баби, все-таки невдячні! — ображено промовив Ростик.

— А як же твоя версія щодо твого жіночого нутра?

— Ну, хоч щось чоловіче я таки маю! — розсміявся він. — Ви ж цього не зможете заперечити?

— Не змо-ожемо! — хором відповіли магдалинки.

Сашка жила передчуттям, що має статися щось дуже важливе. Це передчуття було то тривожним, то щемливо-радісним. Сашка навіть з точністю до години знала, коли це станеться. І тому вона геть не здивувалася і не злякалася, коли якось серед ночі в номер Сашки і Віки подзвонив Ростик:

— Сашко, приїжджай терміново. Я чекатиму на вході.

Сашка знала, що це треба зробити негайно і без обговорень.

Ростик завів її до стрип-бару з чорного ходу і показав шпаринку, через яку можна було бачити глядачів. Серед щасливої публіки чоловічої статі, яка, ковтаючи слину, спостерігала еротичне шоу, вона побачила свого «ведмедика» — ґенерала Соприку. Щоправда, він був у цивільному і геть не схожий на себе. «Може, двійник?» — завагалася Сашка. Однак велика кругла родимка на підборідді не залишала сумнівів.

— Мсьє Жан-Поль каже, що він тут — постійний клієнт, — прошепотів їй на вухо Ростик.

Сашка заворожено дивилася, як кругле червоне обличчя її чоловіка покривалося потом від задоволення.

— Не сумуй, мала! — спробував заспокоїти її Ростик. — Вибач, ми з Ксюхою довго вагалися, але вирішили, що ти повинна про це знати. Я побіг, мій вихід.

Сашка кивнула і додала:

— Тільки щоб ніхто більше не знав.

Ростик склав пальцями літеру О, що мало означати «О’кей».

— А він вас не впізнає? — спитала Сашка у Ростика.

— Нє-а! — засміявся той.

Сашка дивилася в шпарину на чоловіка, з яким прожила досить довге життя. Чоловіка, якого могла звинуватити будь у чому, тільки не в цьому. Сашка пригадала і той «раз на півтора місяця», і його несподівані від’їзди «на полігон», де його не можна було знайти через «військову таємницю», і касету з еротикою, яку вона випадково знайшла і приписала синові Лесику, і специфічний запах чоловікового одягу… Цієї миті вона навіть не дивувалася йому. Вона дивувалася собі. Як вона, із своїм аналітичним розумом, не змогла раніше зв’язати це в логічний ланцюжок? Адже все було, як на долоні. І звинувачувала вона цієї хвилини не його, а лише себе. Раніше вона думала, що секс йому просто нецікавий. А тепер збагнула, що його не цікавить секс тільки з нею. Отже, щось не те з нею, а не з ним. І він, треба віддати йому належне, жодного разу не дорікнув їй за це. Він узагалі їй не дорікав. А було за що. І вона, знаючи це, була вдячна йому за мовчанку. Але, з другого боку, його спокій зобов’язував її бути вірною, надійною дружиною офіцера, яка мовчки зносить всі труднощі життя з військовим.

Думаючи про все це і спостерігаючи за своїм чоловіком, вона, замість природної від такого шоку шаленої образи, відчула неймовірну полегкість.