Марина Гримич - Магдалинки

— Це суперечить усім моїм моральним принципам! Я не можу!

— Слухай, Ксюхо, може, це тобі сама доля підклала «гріхопадіння»? — непевно сказала Сашка.

— Ага! — в один голос скрикнули всі. — Точно!

— Тим більше, що шоу «Святенниці-розпусниці» перегукується з твоїм Святошином.

Дівчата зааплодували. Вони добре розуміли одна одну.

Тільки Петруха нічого не збагнув. Він наче й не чув, бо дивився телевізор, де якраз показували футбол.

Відколи Ксеня й Ростик отримали роботу в нічному стрип-барі, життя дійсних членів таємного товариства Магдалини і асоційованого, яким вважали Петруху Йолкіна, помітно поліпшилося. Обличчя посвіжішали, відновилося почуття гумору, очі заблищали, як у самовпевнених людей.

Вони могли собі дозволити з почуттям власної гідности зайти до знаменитих дорогих бутіків з майже міфічними назвами. У тих дорогезних магазинах вони поводилися дуже гідно, даючи знати снобам-продавцям, що нічого не купують не тому, що не мають таких грошей, а тому, що всі ті речі їм просто не подобаються.

Сашка ніяк не могла втямити, як це за клаптик нерівно зшитої тканини з однією бретелькою можна заплатити дві тисячі доларів. Зате Віка, не замислюючись, заплатила б, якби на той час в неї були такі гроші.

Славка повсякчас нарікала на ідіотські французькі стандарти, через які вона не може влізти в жоден піджак. Петруха Йолкін заспокоював її, що в нього в Астрахані з великими розмірами усе гаразд, на що та сичала: «Ну, ти й ідіот кончений!», і це йому неймовірно подобалося. Взагалі, чим більше вона його обзивала, лаяла і принижувала, тим закоханіше він на неї дивився. «Він типовий мазохіст», — констатував Ростик і додавав трохи ніяково: «Я й не думав, що з-поміж вас усіх Славка першою стане щасливою». А в Славці й справді щось змінилося. Це «щось» було геть маленьке, непомітне, невловне, проте вже відчувалося в погляді, поведінці, жестах.

Вона могла шпигати Петруху годинами: «Ти тільки подивись, яка в тебе морда! Уся в ластовинні! А штани! Хіба такі штани можна носити в Парижі! Центрі моди! Село ти, тобто дєрєвєнщина! А твоя зачіска! Ці твої кудрі кацапські! Тобі ще картуза з розочкою та гармошку в руки — і співай частушки! А подивися на свої руки — пальці, як сардельки!..» Петруха Йолкін при цьому посміхався так, неначе ніколи кращих компліментів не чув. Дівчата одностайно кваліфікували ці сцени як «любовні ігри» і мали рацію: якось уранці вони застали Петруху зі Славкою в одному ліжку під вирізьбленим на його високій спинці наполеонівським трикутним капелюхом.

У решти членів таємного товариства на душі шкребли кішки. Ксеня дуже перевтомлювалася. Її, як головну годувальницю, намагалися підтримувати і фізично, і морально, проте, здається, її це не тішило.

Незадоволеним був і Ростик: йому в нічному шоу дали лише один, геть безбарвний вихід.

Віка чомусь ніяк не могла добитися до свого чоловіка, а всі її повідомлення секретарці на кшталт «перекажіть, що дзвонила дружина» лишалися без відповіді. Врешті-решт вона образилася на нього й на весь світ і вирішила страждати мовчки, з гордо піднесеною головою.

Сашка зберігала олімпійський спокій. Вона вела бухгалтерський облік витрат, аби економно господарювати. Вона прорахувала, що можна взяти напрокат машину возити Ксеню з Ростиком на їхню нелегку, проте вдячну роботу, а рано, перед світанком, забирати їх з бару. «Артистів» поперемінно возили Віка і Сашка: Петруха Йолкін машину водити не вмів, а Славці техніку довіряти не можна було. Хоч ця техніка, тобто старенький «рено», і без Славки був достатньо травмований.

Річ у тім, що машини в Парижі паркують уздовж тротуару впритул одна до одної. З місця паркування можна виїхати лише в один спосіб: розпихаючи назад-уперед машини, що стоять за і перед твоєю. Саме тому всі паризькі машини мають пом’яті «морди» і «зади».

Славка доводила, що її стара червона «міцубісі» має точнісінько такий прим’ятий вигляд, і що нічого поганого цьому «дохлому рену» вона не зробить. Проте Віка з Сашкою не зважали на її істерики, самостійно борючись із специфікою автопересування в Парижі. У цьому місті не існує знаків «головна дорога», діє лише знак «перешкоди з правого боку». До того ж, тут просто непристойно нервуватися в «корках» і сигналити, якщо водій перед тобою не помітив зеленого світла і продовжує голитися або ж читати газету (якщо це чоловік) чи робити макіяж (якщо це жінка). Може, тому аварій у Парижі майже не буває. Лише за містом, на трасі.