Марина Гримич - Магдалинки

Останнє заслуговує на окремий абзац, оскільки магдалинки отримали культурний шок від побаченого: до підніжжя Монмартру тулилися крамнички, в яких порядкують переважно африканці, араби і латиноамериканці. Біля крамниць стоять картонні ящики, напхані «шмотками» за неймовірно низькими (навіть для вітчизняного туриста) цінами. І ось ті ж самі африканки, арабки, а часом навіть порядні француженки (останні це роблять таємно від своєї сім’ї, аби не заплямувати честь родини) чи туристки починають ретельно ритися в тих ящиках, намагаючись знайти за ту халявну ціну щось пристойне. Чи знаходять — це вже запитання друге.

З усіх дівчат лише Славка піддалася на чари тієї лафи. Її не могли витягти звідтіля тягачем, після чого вона захворіла на хворобу, яка періодично виявляла себе у специфічній лихоманці, що примушувала Славку приїжджати на те зачароване місце і годинами порпатися в картонних ящиках.

Минув тиждень, за який магдалинки нагулялися Парижем уздовж і впоперек. Кожний день починався або закінчувався відвідинами Храму Святої Магдалини. Магдалинки відчували, що їм має бути поданий знак. Має щось статися. Має бути якесь повідомлення «з неба». Але храм мовчав. Навіть для Ксені, яка трохи розумілася на духовних матеріях.

Під кінець тижня гаманці дівчат суттєво схудли, як і вони самі. Українські туристки почали побоюватися неприємностей. У внутрішній боротьбі, такій знайомій кожній жінці за кордоном, — з’їсти два сендвічі чи за ці ж самі гроші на сейлі купити дуже пристойну річ, — зазвичай, перемагало друге, внаслідок чого дівчата дуже часто сиділи голодні. Виручав Петруха. Спершу він запрошував їх у недорогі ресторанчики на вечерю (усіх п’ятьох), згодом, коли і для нього актуальним стало запитання «де взяти грошей?», обмежувався частуванням сендвічами, а ще пізніше — найдешевшим, що є в Парижі, — йогуртами і сухими сніданками, які вони готували на воді.

Той невідомий, який заманив їх до Парижа, не з’являвся, здається, кинувши їх напризволяще.

«Вляпалися» — вирішили дівчата і стали думати, як їм прожити наступні три тижні.

Другий тиждень виявився дуже тяжким. У Петрухи закінчилися гроші. Актуальними стала фраза «Жьо не манш па сі жур» і традиційне російське запитання: «Что дєлать?»

Першою, хто придумав, як можна заробити гроші, була, хоч як дивно, Славка. Оцінивши поглядом митця «гастролі» в паризькому метрополітені, де африканці з косичками грали на барабані, студенти російських консерваторій з «метеликами» — на скрипочках, а перуанські індіянці в пончо — на флейті та гітарі, вона запропонувала Ксені приєднатися до тієї компанії і заспівати своїм ангельським голосочком щось жалісне. Ксеня обурено відкинула пропозицію. Однак Славку підтримала вся голодна компанія. Ксеня спершу розплакалася, але скоро почала піддаватися на вмовляння. Урешті-решт вона, випивши гарячого чаю, почала репетирувати «Аве Марія».

Наступного дня, запхавши в себе вже ненависні сніданкові круасани з джемом, товариство вирушило шукати щастя. Точніше — грошей. На метро грошей не мали. У Парижі це досить дороге задоволення. До підземки зайшли з боку «сорті», тобто в двері, через які можна вийти з метро, але не зайти. Немає нічого неможливого для туристів з колишніх совєтських теренів. Вони дочекалися, поки з дверей вийде добропорядний француз, відчинивши їх, побачить усміхнених українських мадамок, а далі — справа техніки.

Для Ксені вибрали станцію метро «Мадлен», у самому центрі Парижа, де завжди дуже людно. Її одягли черницею. Біля неї став Ростик, також «а 1а чернець», і заакомпанував їй на губній гармошці. Петруха стояв «на шухері» трохи віддалік. Сашка теж була «на шухері», з іншого боку.

Славка з Вікою залишилися в готелі. Одна видзвонювала свою бабусю в перших з передмістя Парижа, а друга — рідного чоловіка з офісу «Пежо-Сітроен».

Ксенин дебют почався досить успішно. Заглядаючи до плетеної торбинки, Ростик вираховував, що на один сендвіч уже набралося. Типовий французький сендвіч: довгий багет з хрусткою кірочкою і м’якою серединкою, а всередині — тунець з майонезом або сир із курочкою… Проте для шістьох, думав він, одного сендвіча буде мало. Треба ще довго гарувати. Але ж це несправедливо: адже працюють вони з Ксенею вдвох, а їсти хочуть усі. Ксеня перейшла на «О соле, О соле міо». Хоч би ще на один сендвіч набралося, — думав далі Ростик. Однак неаполітанська пісенька чомусь не надихала французів, і вони байдуже пробігали у своїх справах повз бідних музик. Ростик прошепотів до Ксені: «Давай знову «Аве Марія!» Та прокашлялася і вже була затягла арію, як до них підскочили двоє з акордеоном і скрипкою. Ростик нюхом відчув: треба линяти. Він смикнув Ксеню, але та саме увійшла в образ і не спинила жалісний спів. Тим більше, що франки посипалися знову.