Марина Гримич - Магдалинки

Ростик розхвилювався. Він випив, а точніше перехилив чарку горілки, автоматично схопив шматок шинки, вмокнув його у майонез і проковтнув. Тим часом проповідь тривала.

«Якщо для Віки фізична близькість з чоловіком — це моральне падіння, до для Славки — це норма. Тож для неї обирається принципово інший шлях. Наприклад, над усе на світі, більше за нас, маму, доньку вона любить своїх тваринок. І, зазвичай, для неї справжнім жахом є процедура їх умертвіння. Ну, наприклад, потоплення цуценят чи кошенят. Це вона, зазвичай, робить у день гріхопадіння. Хоч часом ми вигадуємо для неї інші випробування».

Ростик здивовано помітив, що він разом з усіма їсть кільку в томаті.

«А Сашці відрізати собаці яйця — суцільне задоволення. Тож для неї вигадується інша схема гріхопадіння. Варіант Віки для неї не є принциповим, так само, як і Славчин. З її гріхопадінням завжди найбільше проблем. Щоправда, за останні десять років ми вже якось навчилися розв’язувати їх. Оскільки Сашка родом із жорстоких, волелюбних, ненажерливих, агресивних, скажених, невгамовних кочівників, замішаних на запеклих комуністах сталінського типу, то найбільша для неї тортура — це християнська смиренність. Ось ми і знайшли для неї одну баптистську общину, де вона проводить два тижні своєї відпустки у березні».

— І це ви називаєте гріхопадінням? — мало не вдавився Ростик.

— Да-а, — сказала Сашка. — Напевно, тобі зарано було вступати до нашого товариства. Ти ще не дозрів для цього…

«Ну, а Ксеня у нас — це ж янгол. Для неї ми вигадали одну вишукану тортуру. Усі весняні канікули вона проводить у стриптиз-шоу…»

— Ксеню, як ти можеш? — перелякано звернувся до неї Ростик.

На нього подивилися чотири пари очей. Причому з глибоким осудом.

— Мовчу, мовчу, — похапцем виправився Ростик і для наочности запхав собі до рота велику сиру сардельку.

Магдалинки й далі на нього дивилися, тепер уже з цікавістю. У їхніх головах, здається, крутилася одна й та ж сама думка.

«А ти, Ростику, повинен будеш переспати з жінкою».

Ростик виплюнув сосиску, мовчки встав, одягнувся, сказав: «Нам не по дорозі!» — і пішов геть, грюкнувши дверима.

Магдалинки довго мовчали, і врешті-решт озвалася Сашка:

— Він повернеться. Клянуся скальпелем.

Весна в Парижі вже почалася. На схилах Булонського лісу, прямісінько над автострадою, грілися в зеленій траві чорні й сірі кролики; на кожному кроці у маленьких, бездоганно доглянутих сквериках випиналися з чорної пухнастої землі жовті крокуси, сині фіалки і білі первоцвіти на пружних зелених ніжках; у парку Тюїльрі навколо басейну сиділи французи, а може, й не французи, і годували качок; у Люксембурзькому парку цілувалися студенти Сорбонни, ховаючись за статуї і крислаті дерева; елегантний француз із величезним букетом троянд стояв у телефонній трубці і комусь дзвонив; французькі бабусі з бездоганними зачісками ходили в своїх коротеньких пальтечках і спідничках з шарфами канарейкових кольорів; Сену здолала повінь: на нижній набережній стояв у воді автомобіль, що його невезучий господар не встиг забрати вчасно.

Членів товариства Магдалини поселили в маленькому готельчику «Імператор», який дивився на золотий купол наполеонівського притулку для ветеранів війни, що в Парижі називається одним, двозначним як на слов’янських туристів словом «Інваліди». У кожного був свій номер — мініатюрна кімнатка з величезною ванною. Майже всю кімнатку займало розкішне двоспальне ліжко, на спинці якого було викарбовано трикутний капелюх Наполеона.

Щоранку всі п’ятеро зустрічалися внизу, у готельному ресторанчику і пили свою ранкову каву або чай, або шоколад з круасанами, маслом і джемом. На третій день Славка за сніданком заскиглила: «Хочу чорного хліба з салом!» На неї зацитькали: «Мовчи, село на піску!», і вона якось незвично покірно замовкла.

Їх опікав меткий Ростик. Поцікавившися, куди вони хочуть піти передовсім, він отримав різні відповіді. Сашка відчеканила: «Інваліди», де був військовий музей і могила Наполеона. Славка, звичайно, захотіла на Монмартр. Ксеня попросилася до Нотр-Дам де Парі (тобто Собор Паризької Богоматері), Віка — туди, де розташовані дорогі бутіки. Ростику було однаково: він був тут уп’яте.

Тож вибрали ні перше, ні друге, ні третє, ні четверте, а пішли до Лувра. Подивитися на Мону Лізу. А заразом — на Венеру Мілоську.

Біля скульптури останньої Віка, яку Ростик колись назвав мармуровою скульптурою богині любови, порівнюючи себе з нею, образилася: їй не сподобалися Венерині форми.