Марина Гримич - Магдалинки

«Землячок» ув’язався за ними і уважно слухав нотацію.

— Пряма в точку гаваріш, смуглянка! — розреготався «землячок». — Я до сіх пор от слова «пє-єстік» проста канаю! Ну і славєчка — пьє-єсь-тік!

Він так заразливо сміявся, що ніхто не зміг утриматися від непристойного реготу. Коли заспокоїлися, зрозуміли, що це дурносміх, тож постаралися начепити маски серйозности й удати невдоволених.

— Ну, чьо ти прівязался? — гаркнула до «землячка» Славка.

— Слиш, Пишка, виході за мєня замуж, а? — замість відповіді запропонував він як стій.

Усі отетеріли і зупинилися серед вулиці Ріволі, загородивши весь хідник.

— Шо, савсєм паєхал, да? — покрутила пальцем біля скроні Славка.

Поки вони йшли від Лувра до Собору Паризької Богоматері, землячок розповів про себе. Він — приватний підприємець із Астрахані. Привіз сюди на пробу кав’яр, сподіваючись що, може, вигорить якийсь бізнес. Французи кав’яр усе куштують, а згоди не дають. Натомість вживають якихось непристойних слів на кшталт «пердю». Ось він і тиняється Парижем другий тиждень. На Джоконду вже п’ять разів дивився, а так і не збагнув: що в ній такого? І ніяк не втямить, чому в Парижі так багато туалетів — куди не кинь, усе «сортір» і «сортір». А взагалі звати його Петруха Йолкін. І він справжній холостяк.

Славка йому досить популярно пояснила, що він «казьол», бо «сорті» по-французькому — це «вихід», а «пердю» — це зовсім не те, що він думає, а означає, що він «програв» свій бізнес. І взагалі, вона, тобто Славка, — відома українська поетеса, тож з кацапами одружуватися не збирається, тим більше з тими, від яких тхне рибою, та ще й з таким ідіотським прізвищем.

Коли вийшли з Нотр-Дам де Парі, Сашка поставила галочку в своєму блокнотику, а Віка почала розпитувати Ксеню як фахівця в релігійній галузі про її враження. Та довго мовчала, час від часу протирала вишиваною батистовою хусточкою круглі скельця окулярів, можливо, згадуючи знаменитий твір Гюго.

— Дуже важка атмосфера. Хочеться чогось світлішого, — нарешті зітхнула вона.

— Тоді треба на Монмартр, до Секр Кер, — тоном знавця сказав Ростик.

Секр Кер — так називається церква Священного Серця, розташованого на верхівці Монмартру, справді була вічним святом. До неї ведуть «потьомкінські сходи», на яких відбувається справжнє вавилонське стовпотворіння: різні раси і народи спілкуються між собою невимушено, забуваючи про колір шкіри і розріз очей: торгівці дешевими іграшками і сувенірами, з одного боку, й покупці дешевих іграшок і сувенірів — з другого, циркачі-артисти, музиканти, танцюристи, з одного боку, і глядачі — з іншого, постійні мешканці паризьких нетрів і елітні туристи, вірні й атеїсти, щасливі і нещасні, здорові і каліки…

У цьому храмі, на верхівці гори, з якої колись скотилася відрубана голова одного паризького святого, гори, з якої було видно увесь Париж і на якій дихалося особливо легко, Ксеня таки відчула «зв’язок із космосом», тож це місце стало для неї одним із улюблених у Парижі.

Поряд з храмом Священного Серця розташувався знаменитий вернісаж, який нічим особливим не відрізнявся від київського чи львівського, чи ялтинського. Тут так само і в точнісінько такій самій манері малювали портрети туристів. Хіба що атмосфера святковіша: її створювали численні затишні кафе навколо з чисто паризькою манерою розставляти стільці «лицем» до вулиці. А ще від картин, що продавалися, віяло паризьким архітектурним спеціалітетом. На цьому вершечку Парижа опинилася в своїй стихії Віка. Вона блукала між мольбертами, вела напівпрофесійні розмови з бородатими художниками, виявляючи неабияку обізнаність у вуличному мистецтві.

За вернісажною площею, в екстравагантному підвальчику, де розташовано культовий музей Сальвадора Далі, «прописалася» Сашка. Вона любила говорити, що там, унизу, під землею, вона направду потрапляє до сюрреалістичного світу, де час тече зовсім не так, як нагорі. Там можна уявити собі все що завгодно, не червоніючи при цьому. Будь-які божевільні ідеї там є нормою, а думки, що нагорі вважаються «нормальними», у музеї Далі — безглузда сірятина. Тож там Сашка відчувала незбагненне задоволення. І оскільки те задоволення чимось нагадувало їй так і не пізнане до кінця сексуальне, то цей музей став її улюбленим.

Петруха «відкрив» магдалинкам ще один Монмартр, «нижній», або, як він його охрестив, «нізмєнний». Він запропонував їм культурний захід під назвою «попорпатися в картонних ящиках».