Марина Гримич - Магдалинки

Вона вилетіла з стрип-бару зі словами: «Я вільна!», сіла за кермо і з шаленою швидкістю помчала геть.

Наступного ранку під дверима їхнього з Вікою номера лежала записка: «Зі мною все о’кей. Гроші я позичила. Машина зі мною».

Відсутність Сашки виявилася досить відчутною. Неначе у човна зламалося стерно, і його полишили на волю течії.

Особливо затужила Віка. Вона взагалі не виходила зі свого номера, впавши в летаргійний сон. Їй снилися різні жахіття, неначе вона ходить у парадному свого будинку, де жила в дитинстві, і не може знайти своєї квартири. Ходить угору-вниз і раптом із жахом бачить, що перил немає, як немає й окремих сходинок, і вона ось-ось зірветься вниз. Розуміючи, що назад не зможе спуститися, бо сходинки вже обвалилися, вона змушена дертися догори й догори, а там — дуже вузький отвір, не більший від кишені, до якого вона мусить пролізти.

Вона вагається, бо боїться там застрягти. Але найстрашніше, що інші чомусь проходять через той отвір. Чому тоді вона не може? Чим вона гірша від інших?

Вона прокидалася в холодному поту, пила мінеральну воду, кидала до рота шматок хліба або фрукт і засинала знову, потрапляючи в обійми жахів.

Аж якось, коли вона знову опинилася перед отвором під дахом, перед маленькою дірочкою, куди всі, крім неї, пролазять, звідтіля хтось подав їй руку. Вона схопилася за неї, і рука легко протягла її крізь вузьку діру нагору…

Віка прокинулася. Але довго не розтуляла очей, щоб сон не пішов, щоб вона побачила, що ж там, нагорі. Однак сон не повертався.

Натомість у двері її номера постукали. Віка підхопилася з ліжка і різко відчинила їх. На порозі стояв маленький чоловік в окулярах, який сягав їй лише до підборіддя, і дивився на неї чи то суворо, чи то перелякано.

— Тут зупинилася мадам Дюбуа? — спитав він.

— Тут, — непевно відповіла вона, спросоння згадуючи своє прізвище.

— Я — Філіп Дюбуа.

— Дуже приємно, — автоматично відмовила та. І раптом її осяяло: — Як, той самий? Тобто, ви — мій чоловік?

— Здається так, — зовсім не по-французьки, чи то суворо, чи то ніяково відповів він, поглядаючи на голу жінку, з якою був заочно одружений.

Коли Сашка мчала з шаленою швидкістю автобаном, тобто автомагістраллю, вона не знала, куди її вивезе авто. Вона час від часу поглядала на покажчик бензину й раз заправилася. Однак усе це відбувалося наче уві сні. Після заправки вона автоматично сіла в машину і помчала далі, не розбираючи дороги, але без страху, забувши про свої обережність і педантизм. Знаки й написи вздовж автобану показували, що дорога веде її на північ — до Нормандії або Бретані. Навкруги тягнувся одноманітний пейзаж — розумні французи не будують автостради серед населених пунктів. Сашка думала про своє життя, яке зараз видавалося їй в’язницею, утім, не так в’язницею, як казармою. Зараз вона відчувала себе вільною птахою, ні, вільним кочівником, який мчить на змиленому коні в невідоме, кудись туди, де обов’язково чекає на нього добряча здобич, його кочівницьке щастя. Вона дивувалася собі: навіщо було так довго позбавляти себе задоволення слухатися серця, а не розуму, бути романтиком, а не прагматичним аналітиком. Навіщо вона мучила себе і навколишніх своєю педантичністю, кому потрібні були її стерильність у хаті, бездоганний порядок і продуманість кожного вчинку, кожної покупки? Чи потрібні були білосніжна, накрохмалена, ідеально випрасувана білизна, суворий дієтологічний контроль з вирахуваними калоріями? Чи зробило це її щасливою?

Сашка сильніше натисла на газ, старенький «рено» слухняно виконував усі її забаганки, немов відчуваючи, що зараз для його керманича настав дуже відповідальний момент.

В обідню пору автомагістраль закінчилася, і Сашка опинилася на вузенькій дорозі серед мальовничого довкілля, що чимось нагадувало українські пагорби. Тут на зеленій травичці паслися флегматичні корови, які чорно-білими плямами скидалися на догів-далматинців. Уздовж дороги з’явилися кам’яниці — сірі капітальні будинки з граніту, біля яких звеселяли око бездоганні квітники. На вікнах кам’яниць висіли білосніжні фіранки, мережива яких поснували щемливо-сентиментальні малюнки: гуси, корови, хмарки, сільські хатки… Сашка стишила швидкість і розглядала все це, запитуючи себе: як так довго могла вона жити в абсурдності мінімалістського аскетичного стилю? Невже в цьому може бути щастя?

Дорожні знаки інформували Сашку, що вона наближається до Ла-Маншу і до Сен-Мішеля.