Марина Гримич - Магдалинки

Вона зупинилася в маленькому затишному готелі, який дивився на фортецю Сен-Мішель. З програми своєї спеціалізованої французької школи вона пам’ятала, що Сен-Мішель — це колишній монастир-фортеця, розташований на острівній скелі. До неї колись можна було дістатися лише двічі на день під час відпливів. Тепер припливи-відпливи ніяк не впливають на досяжність славетної, майже містичної пам’ятки. Туристи дістаються туди через спеціальний насип. Навколо острова на солончаках, що з’являються під час відпливів, росте солона трава, яку полюбляють місцеві овечки, м’ясо яких дуже високо цінується у французьких ресторанах.

Ось і він — монастир-фортеця Сен-Мішель, який немовби висить у піднебессі. Цей ефект створює дрібнісінька мжичка, що облягає острів. Вона дивилася на нього і згадувала Сергія.

Інформація для роздумів

Сашка завжди вважала Драгомарецького єдиним чоловіком у її житті. Щоразу зустрівши когось, із ким вона теоретично могла б зрадити чоловіка, Сашка порівнювала його з Сергієм. І зради не відбувалося. Варто було їй згадати перший її танець із Сергієм, коли вона вперше відчула близькість його тіла, як інші чоловіки просто переставали існувати. Чому вона його від себе відштовхнула? Чому? Адже все було б інакше. Але ж — «це непристойно!» — вчили її вдома і в школі. «А як же дівоча честь?» Тепер вона думала: якби їй чесно сказали, що так звані непристойні речі цілком природні, може, тепер вони з Драгомарецьким відзначали б срібне весілля. Вона любила його ціле життя. Але все це було сховане десь далеко, на самому денці її серця. І вона не хотіла зізнаватися в цьому навіть собі. Адже вона жила розумом, а не почуттями. А розум казав: він — зрадник. А інтуїція, згнічена прагматичним розумом, казала: він чекає на тебе. Розум же наказував: ні, ми ніколи його не пробачимо. А серце волало — хочу до нього. Тоді розум, знесилений боротьбою з серцем, твердив: уже пізно. А серце, відчувши першу перемогу над розумом, торжествувало: все одно хочу до нього!

Віка сиділа в найпрестижнішому рибному ресторані Парижа навпроти ще не старого француза, який був її законним чоловіком. Здається, він дуже нервувався. Він то ніяково мовчав, вдаючи, що ретельно вчитується в меню, то екзальтовано розповідав, з чого готують ту чи ту страву, який вигляд має той чи той молюск, який смак має те чи те вино. Потім він знову замовкав, нервово потираючи пучки.

Що ж до Віки, вона геть не нервувалася. Її не полишало враження, що це вже колись було. Або дуже давно, або уві сні, або в минулому житті. Вона навіть не гидувала всіма тими істотами сірого кольору, яких треба було їсти живими. Вона флегматично ковтала їх і слухала розповідь маленького Пилипка (саме так встигла охрестити його чорнорота Славка) про французьку всяку всячину. Зокрема, він натхненно розповідав про нові моделі «пежо», і робив це з таким захватом, ніби дитина — про нову іграшку. Віка з подивом відзначила про себе, що це її аж ніяк не дратує. Ба більше, вона почувала щось на зразок материнської ніжности. Вона лагідно дивилася на Пилипка, який намагався довести, що начинка сучасного «пежо» нічим не гірша від «мерседесової». Вона згадала свого біленького друга-«мерседеса» і з сумом подумала, що тепер, напевне, доведеться з ним розлучитися.

Вона внутрішньо дивувалася: що з нею відбувається? Їй було добре з Філіпом. Після третього бокалу вина їй навіть закортіло утнути хуліганську витівку: нахилитися через стіл, притиснути до грудей кучеряву голівку великого маленького чоловіка і погладити її. Вона подумки посміялася з себе, а на губах її розцвіла специфічна посмішка, яка примусила Філіпа замовкнути на півслові і почервоніти.

Ресторан, хоч і найдорожчий у Парижі і хоч там вечеряла паризька еліта, був досить незручним. Столики стояли під стіною рядком, і, щоб зайти і сісти на своє місце під стіною, клієнтові треба було відсовувати свій стіл. Щоправда, це вправно робили офіціанти, дуже милі і симпатичні.

Коли внесли велику тацю, де на ефектному вогні досмажувалася риба, Віка повеселішала. Їй подобалися такі шоу. Це була її стихія.

Повеселішав і Філіп. Це була також і його стихія. Він навіть почав жартувати, хоча й трохи недолуго. Сказав, що на роботі має репутацію запеклого старого парубка. І тому, коли Віка дзвонила йому в офіс, секретарка думала, що це дурний розіграш. Добре, що вона якось випадково обмовилася йому про дзвінки Віки, саме випадково, бо це була досвідчена секретарка, яка не тривожить свого шефа через дурниці, а ретельно фільтрує інформацію. І коли Філіп «клюнув» на цю інформацію, обличчя секретарки неприродно видовжилося з подиву й шоку від того, що вона чогось не знає про свого шефа. Філіп засміявся: ото буде шок в офісі, коли всі дізнаються, що він направду одружений. І не аби з ким, а з українською красунею.