Марина Гримич - Магдалинки

А насправді все було інакше. Отже, крім її Лесика, в нього взагалі немає дітей! Відтак, цілком можливо, що вона, Сашка…

Ні, вона навіть не могла про це подумати… Це було надто неймовірно. Вона вперше побачила Драгомарецького таким, яким хотіла його бачити: однолюбом, шляхетним лицарем… Добре, що вона не розповіла нікому про поїздку до Сен-Мішеля, про зустріч з Петрухою, тобто вже Петром Миколайовичем, і про візит до смертельно хворого Сергія. Тепер це стосується тільки їх двох. Як пізно сталося прозріння! Як пізно… Якби не її сліпа відданість своїм подругам, вона б таки з’ясувала це раніше. З Драгомарецьким. І все ще можна було б виправити… А тепер пізно…. Пізно! Він — смертельно хворий. Він помирає.

Вона кілька разів виїжджала на автобан, що вів до того далекого монастиря, однак на чверті шляху повертала назад.

Вона вагалася.

Віка відчула, що не може більше жити в тому маленькому готелі. По-перше, її тіло прагнуло розкошів. Душа її летіла до маленького Пилипка, а розум не міг примиритися з тим, що її найкраща подруга стільки років її обдурювала. Віка переїхала до паризьких апартаментів свого Дубуасика.

Поки він був на роботі, вона тинялася розкішними апартаментами у стані специфічного збудження. Віка проганяла від себе думки, які роїлися в її голові. Після гострого болю від образи на подругу, найближчу людину, вона почала відчувати щось на зразок докорів сумління. Тепер їй, як ніколи раніше, видавалося жахливим блюзнірством те, що саме вона була першою жінкою у житті Драгомарецького. Вона посіла Сашчине місце. Причому законне місце. Віка картала себе за те, що саме вона, а не дрібна брехушка Славка, стала причиною усіх нещасть — і Сашчиних, і Сергієвих, і своїх власних. Віка не хотіла про це думати. Проте у розкішній паризькій квартирі з видом на золоті бані «Інвалідів» не було на що відволіктися. Вона казала собі: мене й без того покарала доля. Але це не допомагало. Тоді вона думала: оскільки доля нарешті їй посміхнулася, то мусить щось змінитися на краще і в них — у Сашки з Драгомарецьким… Як же їм допомогти?

Увечері приходив Філіп і поцілунками розвіював усі її сумні думки.

Славка безпробудно пила. Це був її крах. Міф про неї як матір єдиної дитини Драгомарецького розвалився. Рано чи пізно це мусило статися. Але на міфі тримався її авторитет. На ньому, здається, трималася і прихильність подруг до неї. Її малу Сашку всі просто обожнювали: задаровували подарунками, заціловували. Драгомарецький справно платив великі аліменти. А Лесику не припадало нічого. Славка раніше ніяк не могла зрозуміти, чому Драгомарецький визнав її байстрючку своєю. Думала, що він зіграв шляхетного лицаря, аби заховати її гріх. Аж тепер вона збагнула все. Це була частина плану витонченої помсти Драгомарецького Сашці. Він хотів зробити їй боляче. За що? За те, що та не відповіла взаємністю на його почуття. А вона ж його любила. І досі любить. І він її — також…

Славка пила, щоб заглушити свій біль і свою огиду до самої себе. Більше ні з ким не могло цього статися, тільки з нею. Вона — підла, підступна, заздрісна баба, що має чорний рот і довгий злий язик. Як очиститися? Колись вона поставила це запитання Ростику, який, мов рентгеном, просвічував її душу. І він порадив: тільки через любов. Лише любов може її позбавити найгірших жіночих вад. Як би їй хотілося уткнутися у груди Петрухи Йолкіна! А він утік. Як усі. Де він? Вона знову самотня і нікому не потрібна.

Після своїх любовних невдач вона завжди поверталася у рідне лоно товариства Магдалини. І її, блудну доньку, завжди приймали. Тепер це неможливо. Вона зробила все, щоб її ніколи не пробачили.

Ксеня сприйняла усі новини дуже спокійно. Після того, як Ростик переконав її, що Драгомарецький — не той, на кого їй треба витрачати свою енергію, вона взагалі збайдужіла до всього, що стосувалося Сергія. Тим більше, в її житті з’явилося щось дуже схоже на її власну долю: неповороткий, вусатий, мордатий Охрім Петрович. Славчина мама колись казала: чоловіків треба жаліти, бо їх Бог багато чим обділив. Яка ж вона була права! Якби вона була зараз тут! Пані Адріяна підказала б їй, як укласти цього здорованя з дитячим серцем у своє ліжко. З ким би порадитися на цю делікатну тему? Віка відпадає. Її амплуа — тікати від чоловіків, а не вкладати їх у ліжко. Тим більше, зараз її чіпати не можна. Сашка? Ця теж не має досвіду зваблення. Славка? Ні! Її методика так налякає Охріма Івановича, що він ще років з десять тікатиме від жінок. Залишався Ростик. А от з Ростиком було найтяжче. З одного боку, саме він змінив її світогляд, наблизив до Охріма Петровича. Однак, з другого боку, її насторожило те, як наполегливо Охрім Петрович добивався, щоб Ростик лишився на ніч. Чесно кажучи, вона навіть приревнувала і запідозрила солідного дипломатичного працівника в чомусь дуже непристойному. Хоч бажання завоювати «дядька» виявилося набагато сильнішим, за всі підозри.