Марина Гримич - Магдалинки

Вона спробувала втекти.

— Ти що, Сашко! — він схопив її за рукав. — Невже ти не хочеш з ним побачитися? Може, це востаннє…

Це було сказано так щиро, що Сашка одразу ж повірила.

Перед палатою вона на мить зупинилася. Набравши в груди повітря і видихнувши, вона сказала:

— Ну, що ж. З Богом!

Сашка штовхнула двері, зайшла до кімнати і… розгубилася.

Драгомарецького тут не було. Натомість був її чоловік — ґенерал Соприка. Він сидів на лікарняному ліжку в лікарняній одежі. Вона ступила крок назад і зупинилася.

Здається, він теж не чекав цієї зустрічі. Він підхопився з ліжка, потім рвучко сів назад. Безгучно вилаявшись, він уже спокійно сказав:

— Ну, здрастуй, жоно!

Вона тільки зараз побачила, як він постарів.

— Здрастуй, — розгублено сказала вона і присіла на краєчок стільця.

Вони були в палаті самі. Розмова не клеїлася. Сашці не хотілося ні про що його питати. Не хотілося сваритися. Не хотілося й пожаліти. Взагалі нічого не хотілося. Навіть відрази й образи вже не було. Тільки порожнеча. Вона сиділа і дивилася собі під ноги, роздумуючи, де саме в своїй логічній схемі вона припустилася помилки. Отже, Петруха Йолкін пов’язаний не з Драгомарецьким, а з Соприкою? Нічого не зрозуміло. Але, здається, Йолкін навмисне організував цю зустріч за спиною Соприки, щоб відкрити Сашці очі на чоловіка. Може, Соприка навіть не здогадується про те, що Йолкін зараз у коридорі?

— Як ти мене знайшла? — запитав її чоловік.

Вона вагалася, говорити про Йолкіна чи ні.

— Не скажу, — про всяк випадок ухилилася від прямої відповіді.

Той знічено кивнув. Вони сиділи мовчки, дивлячись одне на одного.

— Чому ти мене ні про що не питаєш? — нарешті поцікавився він.

Сашка здвигнула плечима.

— Ти мене ніколи не любила? — поставив він несподіване запитання.

Сашка здригнулася. Вона ніколи над цим не замислювалася. По паузі відповіла:

— Любила. По-своєму.

— По-своєму… — втомлено сказав він. — Як старшого брата?

Сашка не знала, як реагувати. Вона геть заплуталася.

— Не знаю… Ні… Як чоловіка. Як законного чоловіка.

— Але небажаного… — продовжив він її думку.

— Та наче ні… Напевне, я любила тебе так, як у дев’ятнадцятому столітті жінки любили шлюбних чоловіків, посватаних батьками.

Ґенерал стомлено посміхнувся.

— Це не найгірше.

Сашка знизала плечима.

— Ти завжди був мені другом, — додала Сашка, щоправда, нещиро.

Ґенерал скрушно похитав головою.

— Чому ти не питаєш, що я тут роблю?

Сашка подивилася на його змучене обличчя і промовчала.

— Чому ти не питаєш мене, через що я тут, за які гроші і взагалі про все, чим цікавляться жінки у своїх чоловіків?

— Це твоя справа.

— Твоя справа… — тихо повторив він. — Ти права…

— Ти давно хворієш? — запитала Сашка, дорікаючи собі в душі, що раніше сама не здогадалася.

— Ні. Я сам це недавно з’ясував. Але не хочу про хворобу. Нехай буде — солдат лікує старі рани.

— Лікує? Отже, ти…

Сашка затнулася. Вона хотіла була сказати: «Отже, ти не безнадійний?», — проте вчасно схаменулася.

— Який у тебе діагноз?

— Я б не хотів, щоб ти про це знала.

«І це після стількох років спільного життя!» — образилася вона, проте виду не показала.

Ґенерал продовжив:

— Якщо ти прийшла, я хотів би попросити у тебе пробачення.

Сашка заперечно хитнула головою. Проте він провадив:

— Ти нічого не знаєш. Я не маю права називатися твоїм другом. Я не той, за кого себе видавав. Пробач мені.

— За що?

— За все.

— Ти не хочеш говорити?

— Не хочу. Мені соромно. Просто пробач і все. Пробачаєш?

— Пробачаю.

— Дякую.

— А я тобі дякую за Лесика. Адже ти все знав?

— Знав. Але я вихований на тому, що не той батько, що народив…

Він узяв її руку і поцілував.

— Ти — вільна. Зараз я тобі бажаю щастя. Тому й кажу це.

Він скривився і ліг на ліжко.

До палати зайшов медбрат і зробив йому заштрик.

Ґенерал заплющив очі.

— Посидь біля мене… — сказав він неприродно тихо.

Вона підсіла До ліжка і взяла його за руку.

Так вони просиділи якийсь час. Нарешті Соприка розплющив очі і сказав:

— Тепер іди. Я не хочу, щоб ти бачила мою слабкість. Я хочу побути сам. Це моє останнє слово.

Сашці різко заболіла голова. Вона підвелася і, хитаючись, вийшла з палати.

Ростик прокинувся в сліпучо-білій кімнаті. Хотів було поворухнутися, однак йому це не вдалося: руки і ноги були прив’язані до ліжка пасами. Хотів озватися, проте з горла видобув лише якесь шарудіння.