Марина Гримич - Магдалинки

— А кому ти з нього дзвониш?

— Мамі.

— Дай на хвилинку!

— Бери!

Ростик-перший не повірив, що все так просто. А Ростик-другий обважнілими пальцями тиснув на кнопки. Він набирав телефон Охріма Івановича Бика.

З клініки «Надійний притулок» поверталися двома машинами. Першу вів Охрім Іванович Бик. Поруч з ним сиділа Ксеня, а на задньому сидінні — Славка. Охрім Іванович з переляку після Ростикового дзвінка замалим не розгромив дуже пристойну клініку, яка виявилася не для смертельно хворих, а для всіх, хто хоче зі своєю хворобою заховатися подалі від стороннього ока.

Дякувати Богові, все з’ясувалося. Ростика ще раз оглянули і з’ясували, що у нього надто збудлива нервова система, проте у психіці відхилень немає. Що ж до ґенерала Соприки, то його діагноз на його прохання лишився у таємниці.

Другою машиною, знаменитим стареньким «рено», керувала Віка. Біля неї сиділа Сашка, а на задньому сидінні лежав Ростик. Він іще не оклигав після ін’єкції і падіння з другого поверху.

— Як ви там, Ростики? — жартувала Віка. — Не побилися між собою?

— Яка ти жорстока! — театрально промовив він. — Після цього довіряй тобі таємниці! А я ж зробив тобі неоціненну послугу!

— Яку ж?

— Це ж я сказав, що тобі треба їхати до Парижа.

— Було таке.

— Тож ти мене повинна на руках носити!

— Можна й поносити.

У обидвох був гарний настрій. На відміну від Сашки, яка остаточно розклеїлася. Ростик навіть не дорікав їй, що вона поставила йому дикий діагноз і цим завдала додаткових клопотів.

— Може, мені все-таки треба було залишитися? — періодично питала Сашка друзів.

— Він же не хотів, щоб ти знала про його болячку. А якби ти лишилася, ти б обов’язково розкусила! — намагалися переконати її Віка з Ростиком.

— Та я й так, здається, здогадуюся! — зітхнула Сашка. — Але ж я лікар і дружина. Я ж повинна бути поруч!

Віка і Ростик вдавали веселощі, щоб якось розрадити подругу.

— Знаєш, Ростику, мій Дубуасик — просто цукерочка. Я тобі така вдячна. Ти для нас усіх, як талісман. — Вона злякано замовкла, поглянувши на Сашку. — Принаймні для мене й Ксюхи.

— Для Славки теж, — із задоволенням підхопив тему той. — Ти б бачила, як вони туркотіли з Петрухою! Мов ті голубки! Це так просто не закінчиться!

Віка і Ростик знову згадали про Сашку.

— Сашко, і в тебе все буде гаразд. От побачиш! — запевняли вони.

— Я Гарантую! — чи то жартома, чи то серйозно сказав Ростик.

Сашка автоматично кивала.

— А цей Охрім Іванович — класний мужик, — знову завела розмову Віка. — Коли він дізнався про тебе, Ростику, мало не збожеволів. У вас, бува, не лямур а труа?

— Він не в моєму стилі, — манірно махнув ручкою Ростик. — Та й думаю, що він і не здогадується про мою орієнтацію. Просто йому потрібен такий друг, як я.

— Що б ми без тебе робили? — сказала Віка.

Попереду Охрім Іванович зупинився на заправці. Віка спрямувала своє авто туди ж само.

Славка, вийшовши з машини, потяглася і, поплескавши службове «пежо», сказати б, по його «пежо», філософськи промовила:

Вона щасливо засміялася і, неначе виправдовуючись, додала:

— Прорвало!.. Давно не писала віршів!..

— Вірші? — здивувався Охрім Іванович.

Славка закружляла в танці.

Охрім Іванович з осудом подивився на неї. У нього засмикався правий вус.

Ксеня, помітивши це, погладила його по широкому плечі:

— Це вони жартують, любий!

— Ну і жарти!

До Славки підступив Ростик: — Гей, Ейнштейн! — гукнув він і затнувся. — Ти диви, я й сам майже віршами заговорив!

Він відкашлявся і продекламував:

Славка ще раз оглянула дипломатичне «пежо» і сказала:

— Нічого собі машинка! Взагалі, мені подобається, що у Франції немає культу «крутих машин», як у нас. Французи — патріоти. Їздять тільки на своїх «пижиках», «ренушках» і «сітроєнчиках».

Потім вона втупилася в небо і замислено продекламувала:

Ростик без жодного сорому додав:

Славка підійшла до нього впритул і кинула йому у відповідь:

Віка, почувши розмову, образилася за «пежо»:

— Якби чув мій Дюбуа, він би не подарував… Ой! І я віршами! Що це на нас усіх найшло? Треба Пилипку зателефонувати.