Марина Гримич - Магдалинки

— Яку ж?

— Ми що, геть безнадійні?

— В якому плані?

— У плані особистого щастя.

— Я ж, здається, все сказав. Ксеня нехай собі шукає справжнього українського дядька…

— А я не хочу дядька… — заперечила вона.

— Хочеш, хочеш, я знаю, хочеш… — проспівав той. — Заглянь собі поглибше в підсвідомість… Там, на самісінькому дні, ти побачиш його круглу пику і довгі вуса…

Ксеня ображено надулася, а дівчата тихенько захихикали.

— А нам кого чекати? — допитувалася Віка.

— Головне — змінити свою сексуальну орієнтацію.

— На що це ти натякаєш? — в один голос обурилися чи начебто обурилися магдалинки.

— Ну… — зам’явся Ростик. — Вам треба змінити об’єкти любови, змінити своїх кумирів.

— Добре тобі казати, — невдоволено буркнула Сашка. — Чингізхани на дорозі не валяються. До речі, як суміщається Драгомарецький з Чингізханом? То ти кажеш, що я створена була для Драгомарецького, то для Чингізхана!

— Ну, — замислився Ростик. — Якщо над Драгомарецьким добре попрацювати, то з нього й Чингізхан вийде. Ну, не такий уже й справжній, а такий собі, маленький Чингізханчик.

У лазні залунав сміх.

Інформація для роздумів

Драгомарецький виріс у родині великого радянського функціонера. Сергієве дитинство проходило у безмежній материнській любові і ласці. Причому мати, хоч і любила його безмежно, проте виховувала у привітній строгості. Вона водила його на музику, на малювання, на танці, на шахи, на фігурне катання. Вона робила з ним уроки і обговорювала всі шкільні новини. Несподівано у підлітковому віці хлопчик замкнувся в собі. І вона, з властивою їй делікатністю, вирішила не чавити на нього, дати йому самому розібратися в собі. І, напевне, тут вона припустилася педагогічної помилки. Бо саме в цей час він почав робити дурниці. З Вікою. Коли назовні вилізла вагітність дівчини у десятому класі, в сім`ї Драгомарецьких почалося справжнісіньке пекло. Річ у тому, що Драгомарецький-старший і батько Віки були лютими ворогами. Тож чоловіки наполягали на аборті. Лише мудра пані Адріяна прийшла до переляканої Віки, обняла її й сказала: «Дівчинко, нічого не бійся! Народжуй сина, ми разом його виростимо!» Віка розплакалася і обняла її. З нею так ніхто в житті не розмовляв. Її ж рідна мати, дізнавшись про вагітність доньки, холодно заявила: «Вся в батька! Марш звідси! Іди вишкрібай свого виблядка!» Віка вирішила послухатися пані Адріяну. Проте батько силою відвіз її у клініку, де й зробили операцію.

— Ти щось мене оминаєш, — наполягала на своєму Віка.

— Мені здається, що… — він багатозначно поглянув на неї. — Навіть не знаю, що. Спробуй поїхати в Париж…

Віка наморщила лоба і заплющила очі.

— Ти, як тебе там, ельф чи хто ти там, одне слово, ґобліне! — озвалася Славка. — Ти, звичайно, — падло рідкісне, але вже й мені щось набреши!

— Я не брешу!

— Ну добре, давай, кажи! Не виляй своїм худим задом!

— Що казати? — ухилявся від відповіді Ростик.

— Світить мені чи ні? — удавано брутально буркнула Славка.

— Та щось там світить у кінці тунелю. Але ще питання, чи ти захочеш туди дістатися.

— А чому не захочу? Я вже хочу!

— Хотіти — не шкодить, — профілософствував Ростик.

Славка хотіла була ще щось сказати, проте з-за дверей почувся голос тайця:

— Дєвоцьки, на масаз!

Інформація для роздумів

Одного зимового дня четверо, пардон, уже п’ятеро членів товариства Магдалини отримали однакові конверти. У кожному з них були авіаційний квиток і лист від якоїсь туристичної фірми про те, що адресат виграв місячну туристичну подорож до Франції.

Віка, прочитавши листа, вирішила, що її батько знову зробив котру вже спробу відрядити її до Франції, щоб познайомити з судженим. Віка завжди поштою відсилала конверт назад, батькові в офіс. Цього разу вона довго роздивлялася квиток, а потім поклала його на рояль, на видне місце, вирішивши подумати над пропозицією анонімної туристичної фірми.

Славка, хоч ніяк не могла допетрати, що за фірма зробила їй таку ласку, проте підозр щодо правдивости написаного у неї не виникло: вона була великою любителькою усіляких акцій, як-от посилання етикеток, корків, кришечок тощо на конкурси. Одного разу їй надіслали футболку. А якось — набір надувних кульок. Отримавши цього листа, вона подумала: «Нарешті доля мені всміхнулася» і почала передивлятися свій гардероб, готуючись до подорожі.

Праґматична Сашка листу не повірила. Вона хотіла було викинути цей невдалий жарт у смітник. І викинула б, якби в цей момент не подзвонив телефон.