Iван Карпенко-Карий - Безталанна

Софiя. Чого ж ти стоїш, Гнате? Iди мерщiй, на шапку. Мерщiй же, а то справдi ще пропаде скотина.

Гнат. Ходiм удвох.

Софiя. Ну, вигадай! Бери його, сестро, тягни! (Смiється.)

Варка (бере Гната за руку, тягне). Ходiм!

Софiя (пiдпиха ззаду). Бач, який лiнивий, все б йому бiля жiнки киснуть. (Випхавши за дверi, стоїть на порозi.) Та вертайся мерщiй, будем вечерять.

Завiса.

Бiля Гнатової хати.

Iван (сидить i латає чоботи, тихо мугиче пiсню).

Ой ходить Iван понад лиман,

А за Iваном та його пан:

"Чи ти, Iване, рибу ловиш,

Чи ти, Iване, перевозиш?"

Чи воно темно, чи я вже зовсiм ослiп! Шуляю, шуляю дратвою i не попаду… Може, щетина загнулась. (Пробує на зубах.) Нi, рiвна. Не бачу. Пора, пора вже… а колись бувало у службi, ще на Капказi, при мiсяцю шив… Колись! А коли воно було? Недавно, хе, лiт сорок п'ять з л.ишнiм…

Охо-хо-х! I хлiб насилу розжую, та й жувать його вже надоїло, а господь смертi не дає… Отак як почнеш нагадувать, що й на Капказi двадцять п'ять рокiв був, i вернувся, i женився, i жiнка вмерла… Царство їй небесне, вiчний покiй!.. Тiлько годок i прожила… Дочку сам виняньчив, а тепер дiждав i замiж вiддать її. Чого-чого не бачив, чого не покуштував. (Зiтхає.) Давно живу, пора й честь знать!.. Отже, тiлько нiчого не нагадувать i отак уранцi, як скоро встанеш, вийти на подвiр'я до схiд сонця - легенький вiтрець повiває, квiтки з садiв пахнуть, пташки божi щебечуть назустрiч сонцю, - то здається, що тiлько вперше бачиш таку красу, що тiлько один день i живеш! Один день!.. (Спiва.)

Ой мав я жiнку Уляночку…

Гнат iде з улицi до хати i сiда яа присьбi. Зiтхає.

Iван. Чого ти, Гнате, так тяжко зiтхаєш?

Гнат. Хто? Я?.. Так собi. Чого ж менi зiтхать?.. А мати дома?

Iван. Пiшла до Богунки позиваться за курку.

Гнат. I не надоїсть, господи, цiлий день з людьми гризтися! Мабуть, Софiї нема?

Iван. Еге. Ти вгадав! Софiї не було, чiплялася до мене, та я мовчав, вона й пiшла.

Гнат. А Софiя вернулась?

Iван. Вернулась. Там з Варкою, у хатi.

Гнат (встає, набiк). З Варкою?! Усього заколотило, мов у пропасницi!.. Пiду куди-небудь, щоб її не бачить, щоб не починила чого…

Софiя (з хати). Гнате, Гнате! Iди сюди! Ми тобi скажемо щось смiшне!

У хатi Варка i Софiя регочуть.

Варка (з смiхом). Будеш жалiть, що не чув.

Гнат. Я не цiкавий! (Про себе.) Менi не до смiху, а їй байдуже, i сорому нема.

З хати виходять Варка, а потiм Софiя.

Варка (у хату). Iди ж мерщiй, сестро! (До Гната тихо.) Чого не вийшов?.. Я ждала до пiвночi. Виходь сьогодня - я знову буду у левадi.

Софiя (смiючись виходе з хати). Ну й дурний, ну й дурний! I як вiн не догадався?

Гнат. Хто?

Варка. Не розказуй, не розказуй - вiн не цiкавий.

Софiя. Та чуєш, що вчора Варка зробила у панiв на току…

Гнат. Що?!

Софiя. Пiддурила Микиту, щоб той улiз у четвертий мiшок - зважить би то, скiлько в ньому пуд. (Смiється.)

Гнат. Пройда, ну?

Варка. Вiн улiз, а я зав'язала його гарненько у мiшку, а хлопцi взяли мiшок з Микитою, пiдняли його та й повiсили на терези. I так вiн висiв у мiшку аж до снiданку, а ми всi реготали…

Гнат. Добра робота!.. А прикажчик же що?

Варка. Його не було, а панич сам смiявся, аж качався! Микита ворушиться у мiшку, наче здоровенний кiт, та сопе, i щось балака, а за реготом i не розбереш! А якби ти бачила, сестро, який вiн вилiз iз мiшка, то ти б боки порвала: червоний, упрiв, аж мокрий, волосся йому прилипло до виду, та так i кинувся до мене - хотiв, клятий, бить, а хлопцi не дали.

Гнат. Жаль.

Iван. Нема до вас доброго пiдхвебеля!

Варка. Ет! Якби на вас, то й не смiявся б нiколи… Ходiм, Софiє, проведеш мене трохи, я тобi розкажу ще одну оказiю, - при всiх розказувать не можна.

Гнат. Гарна, мабуть…

Варка. А кортить? Ха-ха-ха! Ходiм!

Пiшли. Гнат сiда на присьбi i схиля голову на руку.

Iван. Чистий обiясник, вража молодиця! Мабуть, годi, зовсiм не видко, разiв п'ять колов шилом у одно мiсце, а щетини не протягну. (Бере стiлець, чобiт i друге, несе в хату.)

Гнат (один). Ох! Болить душа! Зовсiм було забув Варку, i знов якась нечиста сила до неї в хату завела!.. Обвила мою шию рукою, пригорнулась, - i досi чую, яким теплом тодi вiд неї вiяло, - поцiлувала… пошептала - i причарувала мене знов до себе, i я ошалiв, ошалiв… Забув, що я жонатий, i не тямлю, як i спокусився!.. А пiсля того мiсця не знайду: запалила мiй спокiй, розiрвала надвоє дуту. У мене тепер двi душi, й обидвi болять, ниють, щемлячi.

Одну хвилину менi жаль Софiї i сором їсть очi, а другу… другу - вся душа, всi думки у Варки! Я жалiю Софiю, я їй присягав у церквi… Я хочу забуть Варку - i не можу! Цiлую Софiю - Варка перед очима! Не бачу її, здається - жiнку люблю; побачу, почую голос - забуду все i знов одурiю.