Iван Карпенко-Карий - Безталанна

Софiя i Гнат.

Софiя. Ну й гарна, ну й весела вража Варка.

Гнат. Що там вона тобi розказувала?

Софiя. Чого ти наче все сердишся?

Гнат. У мене болить тут, пiд грудьми, може, через те й забалакав так.

Софiя. Пiд грудьми, кажеш, болить? Чи не пiдiрвався ти?

Гнат (нетерпляче). А-а!.. Не знаю! Що вона казала?

Софiя. Хто?

Гнат. Варка!!

Софiя. Та нехай вона тямиться, чого ти кричиш? Казала, що панич наш до неї залицяється.

Гнат. Фойда!.. (Стогне.)

Софiя. Що тобi, серденько, таке? Може, пристрiт? Я побiжу, верну Варку: вона умiє шептать, її бабка покiйна навчила.

Гнат (набiк). Знаю, як вона шепче! (До Софiї.) Не треба. Я пiду до Цимбала краще.

З хати виходе Iван.

Софiя. Гнат нездужа, тату.

Iван. Що ж тобi?

Гнат. Нудно.

Iван. Нудно? Постривай, я зараз пошукаю; там десь у мене було зiлля, ще з Капказу. Тiлько посмокчи - усяка хвороба пройде. (Пiшов у хату.)

Гнат (набiк). Не поможе менi те зiлля… (До Софiї.) Сядь бiля мене.

Софiя (радiсно). Серденько! (Сiда.) Якби ти знав, як менi тяжко через те, що ти такий сумний ходиш, все сердишся чогось, не пригортаєшся уже до мене! Я й сама захворiю.

Гнат. Я не сердюсь, я нездужаю; а не пригортаюсь, бо мати раз у раз докоря, що ми тiлько цiлуємся.

Софiя. Гнате! Тепер матерi нема…

Гнат її цiлує.

От менi й весело! Як ти мовчиш, то я тебе боюсь; i важко менi, i плакать хочеться, i робота пада з рук, блукаю мов шалена, а як…

Входе Iван.

Iван. Зiлля не знайшов - загубилось. А от знайшов перець. Тут тридев'ять перчин. Хоч ковтни цiлi, хоч розжуй та ковтни - поможе, тiлько не загуби якого зерняти.

Гнат. Та ну його, тату, перець не поможе. Я краще пiду до Цимбала, може, вiн що дасть.

Iван. Та ковтни, ковтни - воно не завадить. На.

Софiя. Вiд нього ще гiрше пектиме.

Iван. Що ти тямиш! Це менi ще на Капказi один верменин дав, вiн на Афонськiй горi достав. Ковтни - побачиш.

Гнат (бере). Ковтну, щоб одчепився. (Ковта.)

Iван. Гляди ж, щоб не впало яке зерня. Ну, що?

Гнат. Не проскочило… позастрягало.

Iван. Принеси, Софiє, води.

Софiя пiшла.

Дуже помага, од всякої хвороби помага. Було, оце чи живiт заболить, чи так коло серця чого закруте, або морозить iнодi походом - вiзьмеш тридев'ять…

Софiя виносе воду.

Запий. Навхрест запий.

Гнат. Та вже проскочило.

Iван. Нiчого, а ти таки запий, навхрест… отак, отак!.. Ну, а що?

Гнат. Нудить.

Iван. Нудить? Дивно! А менi одразу помага.

Софiя. Я боюся, щоб ти ще гiрше не захворiв! Iди, Гнаточку, поки ще не зовсiм смеркло, до Цимбала, а то пiзнiше не застанеш. Тiлько не барись.

Гнат. Та хто його знає, як скоро справишся… Може, й заночувать там прийдеться. (Iде.)

Софiя. Ото вигадав!

Гнат пiшов.

I що в нього таке, тату? Я боюсь…

Iван. Може, що з'їв. Понудить та й пройде, чого там бояться. Воно й вiд перцю пройде, тiлько треба пiдождать.

Голос Ганни за коном: "Матерi твоїй чорт, твоя н мати така!"

Софiя. О! Мати обiзвались… Я пiду в хату, а то наскоче, то зараз i вилає…

Голос Ганни: "Так я тобi й подарую, будеш бачить!"

Софiя. З ким це?

Iван. З Богункою. Iди, справдi, та лягай. Мене хоч i лаятиме, то байдуже, я ще її i подражню трохи.

Софiя. Цур їй - не зачiпайте. (Пiшла в хату.)

Iван. Е, нi! Вона як утомиться лайкою, то тодi вже тiлько сопе.

Показується Ганна.

Iван i Ганна.

Ганна (часто повертається в той бiк, вiдкiля вийшла). Взяла личко - вiддай ремiнець! Я тебе буду позивать цiлий рiк. Багатирська жiнка, куди ж пак! Чорт не видав! Вона дума, як її чоловiк був старостою, то можна вже й чужих курей красти. Ще й коверзує! Взяла курку - вiддай гуску, от що! Не буде по-твоєму, не буде! Я тобi не Явдоха, - Ганна свого докаже…'От тобi ще на придачу. (Дає дулю.)

Iван. Так її, так!

Ганна.А тобi чого треба? Що ти менi - лаяться заборониш?

Iван. Нi, я вийшов подивиться: думав - рукопашна буде, в очiпки.

Ганна.Iди краще кашлять на пiч! Беззубий шкарбан! Одного зуба маєш, та й того скалиш.

Iван. Отакої! I менi жаль курки, а котру пак курку вона взяла?

Ганна.Саму кращу: там,як цесарочка.

Iван. Отака курочка була в ротi…

Ганна.В чиїм ротi?

Iван. У нашiй ротi, ще як служив на Капказi.

Ганна.Тьфу!

Iван. Ти не плюй, а ось послухай, якi на Капказi кури…

Ганна.Та ну тебе к бiсу з тим Капказом, ти вже надоїв менi ним! I носиться з своїм Капказом, як дурень з ступою. Чого ти притисся сюди? Перебив менi лаяться; тiлько що почала так гарно лаять, а вiн i перебив, тепер-у мене аж всерединi труситься.

Iван. Та буде вже, угамуйся! I курка того не варт, щоб за нею так убиваться.