Iван Карпенко-Карий - Безталанна

Ганна (одна). Ач паскуда. Витяглась, й спить собi! Спи! Спи! Я тебе не будитиму чоловiк та полюбується! Ну, взяв хазяйку, як мене нема дома, то хоч усе позабирай. як панi яка, та - нехай прийде нiчого сказать!

Входе Гнат, пiд чаркою.

Гнат. Давайте обiдать! Де Софiя?

Ганна.Он!

Гнат. Що ж це вона, слаба, чи що?

Ганна.Не здужає встать! От розбуди її, поцiлуй, скажи: спасибi тобi, моя хазяєчко, що ти спиш, а чужi свинi всю харч у нашої поїли.

Гнат. Якi свинi? Що ви кажете?!

Ганна.А те, що твоїй панi тiлько б спать! Я поставила висiвки в хлiвi та пiшла на город, а вона уклалась спать; чужа свиня затесалась у хлiв i все поїла, а наша голодна гуде! Нехай вам чорт, я вже утомилась за вами доглядать, iдiть собi к бiсовому батьковi з моєї хати.

Гнат. Яка ж це ваша хата? Хата моя, а коли вам тiсно, так ви йдiть собi вiдцiля!

Ганна.Не дiждеш, не дiждеш! Щоб твоя нечупайда була тут хазяйкою та вилежувалась, а я наймичкою? Хiба невiстку на те беруть у хазяйство, щоб з нею панькаться? Бач, як витяглась!

Гнат (хутко йде до полу i штовхає Софiю пiд бiк). Уставай ти, сплюха чортова!

Софiя (зскакує з полу й даваться, мое несамовита). Де я?

Гнат (шарпає Софiю так, що та трохи не пада). Прочуняйся, кажу тобi!

Софiя. Не буду, не буду, не буду! (Захищає себе руками, а далi впала в iстерику - регоче помалу, а потiм дужче.)

Гнат. Цить! (Замахується на Софiю.) Цить, не смiйся!

Софiя (iстерично плаче й захищається руками). Ой! Не бий же мене, не вбивай же мене, живи собi з Варкою, а я пiду, пiду вiд тебе… з батьком… пiду…

Гнат (через зуби). Що ти сказала?! Га? Що ти сказ… Та цить, кажу, не плач! Ти менi всю душу вивернула своїми противними речами, своїми сльозами.

Ганна.Тепер погладь її по головцi та й знову спать уклади, а мати нехай сама товчеться.

Гнат. Довго ви будете з мене жили тягти? (Переламує кочергу, з палицею кидається на Софiю.) Довго будете мучить мене?

Софiя. Ай! (Тiка надвiр, Гнат за нею.)

Ганна (на порозi). Навiжений, що ти робиш? Палицею уб'єш!

За коном чуть: тихо Софiя промовила: "Рятуйте!"

Вiзьми батiг та батогом: i дошкульно, i не покалiчиш. (Бiжить з хати.) Годi, годi! Уб'єш, кажу! (Впихає Гната в хату.)

Гнат (блiдий, осатанiлий, кида палицю мiж кочерги). О кляте серце, ти до добра мене не доведеш! За що, за що я так тяжко знущався над нею?! Вiд цього часу рука моя скорiй одсохне, нiж вдарю Софiю… хоч раз, хоч соломинкою.

Ганна (вбiгає). Що ти наробив!.. Ти вбив її, вона нежива!

Гнат. Нежива!? (Бiжить надвiр.)

Ганна (ламає руки). Ох боже мiй… ох боже мiй… Що ж тепер буде, що ж тепер робить? Занапастив свою голову навiки!

Гнат вносить Софiю.

Ох нещастя, ох нещастя! Побiжу за Цимбалом, може, вiн поможе що, може, одходить її. (Вийшла.)

Гнат (кладе Софiю на пiл). Убив!! О, проклят будь i день той, i та година, в яку я родився… i тричi проклята хвилина, що з Варкою мене звела!..

Входе Iван.

Iван. О, краще б ти, дитино моя безталанная, мене поховала, нiж я маю тебе поховать… Нащо ж я, старий… гнилий… пеньок, зостався, а тебе… гильочко зеленая моя, зломила лихая доля…

Гнат. Тату… тату… я не хотiв її убить… Я ненароком, з серця. (Опускається на колiна перед трупом.)

Завiса.