Іван Карпенко-Карий - Сто тисяч

Герасим Никодимович Калитка- багатий крестьянин.

Параска- жiнка його.

Роман- син їх.

Савка- кум Герасима, крестьянин.

Банавентура Копач.

Невiдомий- єврей.

Гершко- фактор.

Мотря- наймичка.

Клим- робiтник.

В хатi яку хвилину нема нiкого; входе Невiдомий.

Невiдомий. Нiкого нема… Охо-хо-х! Трудно теперечки жить на свiтi. А через чево i трудно? Через того, що багато розумних понаставало… Усi торгують, а покупателi только глазами купують, i торговлi нема - один убиток. Так я сiбє видумал новую комерцiю: хорошiй будет гендель, єжелi удастся… Попробуєм!..

Роман i Невiдомий.

Невiдомий. Здрастуйте вам.

Роман. Здоров.

Невiдомий. Це хата Герасима Никодимовича Калитки?

Роман. Це.

Невiдомий. А де ж сам хазяїн?

Роман. Вони в город поїхали, сьогодня повиннi буть назад.

Невiдомий. Я з ним вiдался, i он сказал, щоб я приїхав.

Роман. Може, й вони через годину будуть.

Тi ж i Копач.

Копач. Ура! Тепер суд гласний, накриває жидкiв часний! Хе-хе-хе!

Невiдомий. А ви разлi часний? Не похоже.

Копач. Не та рожа? Ха-ха-ха!

Невiдомий. Прощайте! Я навiдаюся опiсля, бо у мене є дiло до Смоквинова. (Пiшов.)

Копач i Роман.

Копач. Ха-ха-ха! Заметь - це пройдисвiт! Я їх багато бачив, у мене опит i практiка. Я на них насмотрелся… Командовал зводом, так пров'янт i фураж часто получав, знаю їх, да i они меня знають! Тепер лiт трiдцать в одставкє, по свiту вольно я хожу i в очi смiливо усiм гляжу… Стихи… Ха-ха-ха! А батько купчу й досi ще не совершив?

Роман. Ще в городi.

Копач. Хотiв поздравити його з прiобрєтєнiем зємєлькi… А Прасковєя Iвановна?..

Роман. У попа.

Копач. Так! Торiчелiєва пустота… Хе-хе-хе! Ти цього не знаєш - це з фiзiкi. В такiм разi - адiо! К обiду я прийду. (Пiшов.)

Роман, потiм Мотря.

Роман. Наче i розумний, а дурний. Тридцять лiт шукає кладiв i голий став як бубон, бо все на кладах, кажуть, прокопав… I все вiн зна - тiлько нiчого не робе. (Iде до дверей i гука.) Мотре, та йди-бо сюди!

Мотряза дверима: "Чого там? Нема менi часу".

Роман. Та нам, мабуть, не буде часу i вмерти. Iди-бо! Зашиєш менi сорочку, геть розпанахав рукав, а мати десь пiшли. Хочеться менi з Мотрею побалакать, то нема за чим у хату йти, так я нарошне розiрвав рукав.

Входе Мотря.

Роман. Заший. (Показує.)

Мотря. Де це ти так розпанахав?

Роман. Зачепився за вила.

Мотря зашива, Роман її цiлує.

Мотря(б'є його кулаком). А це що? А тпруськи!

Роман. Хiба не можна? Ми ж восени поженимось, чула? Що батько казав?

Мотря. То тодi i цiлуваться будемо, а тепер зась! Може, ще батько шуткував, а ти вже й губи розпустив.

Роман. Нi, це не шутки. I мати казала, i батько казав, що кращої невiстки не треба.

Мотря. Уже зашила. Iди собi, я не маю часу теревенi править, та он вже батько приїхали.

Роман. Батько? Справдi.

Мотря вибiга.

Герасим i Роман.

Герасим. А ви чого тут збiглись, роботи нема, чи що?

Роман. Та я розiрвав рукав… Мотря зашила.

Герасим. А мати ж де?

Роман. Пiшли до попа…

Герасим. Знайшла празник. Iди ж до роботи, бо там роти пороззявляють та й стоятимуть. Нехай коней розпряжуть, а збрую зараз однеси в комору, щоб якої ремiняки не порiзали на батоги.

Роман. Добре. Тут жид якийсь питав вас i Копач. (Вийшов.)

Герасим(один). Жид-то дiло, а Копач-морока. Ху! Слава богу, справився з дiлами: совершив купчу, i земельки прибавилось. I бумага зелена, мов земля, укритая рястом!.. Ох земелько, свята земелько, божа ти дочечко! Як радiсно тебе загрiбати докупи, в однi руки… Приобрiтав би тебе без лiку. Легко по своїй власнiй землi ходить. Глянеш оком навколо - усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленiла вже пшениця i колосується жито; i все то грошi, грошi, грошi… Кусочками, шматочками купував, а вже i у мене набралося: тепер маю двiстi десятин - шматочок кругленький! Але що ж це за шматочок! Он у Жолудя шматочок - так-так, - однiєї шпанки ходить дванадцять тисяч, чотири чи п'ять гуртiв випасається скоту.