Iван Карпенко-Карий - Безталанна

Ганна.Я без роботи не сидiтиму - хоч пiр'я дратиму! Дурно хлiба нiхто не дасть! Баштана стережи, свиней паси… Кiстки збирай, от що!.. Дочка дивиться, що ти нiчого не робиш, та й собi нiжиться та слини розпуска! Он i чоловiка до того довела, що хати не держиться.

Iван. Ти ж сама довела його до того, що й жiнка остогидла! Хоч кому, то буде дома смердiть, коли, замiсть матерi, у хатi собака зла сидить i раз у раз гарчить!

Ганна.Сам ти собака, старий чорт! Слинявi! Старцi! Iшов би пiд три чорти, то одним ротом менше б було. (Одчиня скриню, переклада збiжжя i бурчить.) Чорт не видав! Еге!.. Так я й знала! Ху! Невiсточка!.. Сваток…

Iван. От до чого дожив! З хати виганяють, притулиться нiгде! Iди миром жить, руку простягай! Дожив на старiсть… I пiду! Краще миром жить, нiж отаке вислухувать щодня. (Вере шапку.)

Софiя. Куди ж ви, таточку?

Iван. Пiду попитаю, чи не їде хто в город, а ти склади моє збiжжя.

Софiя. Татку!.. Татку, не кидайте мене! Що ж я без вас робитиму?!

Iван. Бачить бог, моя дитино, як менi самому тяжко тебе покидать. (Гладить її по головi.) Ти єдиная моя дитина, моя радiсть, ти тiлько й тiшила моє старе серце, i не можу я дивиться, як тебе мучать через мене, не можу, я… не знаю… Я б тобi небо прихилив!! (Витира сльози.) Та високо… високо… (Iде.)

Софiя плаче, схиливши голову на руки.

Ганна.Куди йдеш? Скоро обiдать пора.

Iван. Обiдайте без мене. (Виходе.)

Ганна и Софiя.

Ганна (дає вслiд Iвановi дулi). На, на! Йди к бiсу! Злякав як! Де ж пак! (До Софiї.) Слинь, слинь, поки очi не повилазили. Тiлько й знаєш хлипать. Велике горе, що твого татка тут не буде. На бiса нам дармоїд? Це не город, тут робить треба, а ви все по-панячи: може, чайку нап'єшся… А матерi вашiй сто бiсiв! Було б iти за городського, адже ж сватав якийсь швець… (Глянувши у вiкно.) Iде. (Бере рогач i порається коло печi, так, аби показать, що вона робе.)

Входе Гнат, скида шапку, вiшає її i стоїть бiля порога, а Ганна нiби його не бачить, говорить до себе.

Ганна. Отаку невiсточку придбай! Сидить собi, як панночка, замислилась, а ти роби, та ще й мовчи! На старiсть саме добре! (Кида рогач, хапа вiник.) Оженився собi дурний на лихо! Ще й старого чорта, дармоїда, в придане взяв за лiнивою дочкою!!

Гнат (до Софiї). Чого ви гризетесь раз у раз? Як прийдеш домому, то так тебе зараз пекельним духом i обвiє. Що ти тут зробила?

Софiя. Не знаю, чого мати лаються… з батьком посварились… i…

Ганна. А звiсно!.. Поцiлуйтесь зараз!.. Поцiлуй її - вона тiлько того й хоче.

Гнат. А вам би любо було, якби я тiлько що ступив на порiг, зараз почав гарчати?! Обридло вже?

Ганна (плаче). Так… так…

Софiя (ожива). Де це ти, мiй голубчику, ходив так довго? Може, їсти хочеш, то обiдали б уже.

Гнат. А батько ж де?

Софiя. Пiшли… вони хочуть у город їхать… вони…

Гнат. Пiдождемо його. (До матерi.) Чого ви плачете? Самi нападаєте на всiх, всiм у вiчi лiзете, всiх сварите, та ще й плачете!

Ганна. Отак, отак! Я так i знала! Мати тодi потрiбна, як маленьким був, та ночi недосипала, та годувала своєю кровiю, та обмивала, та пестила! А як вигодувала, то матерi не треба вже, не треба! Прожени ж мене, прожени!.. Нехай мати старцем iде попiдвiконню!.. Тепер жiнка милiща, а мати що? Хоч би її чорт узяв, то байдуже! Мати робе, а жiнка сидить; он хата цiлий день не метена - нiчого, а мати скаже слово - нападається: сяка-така, лиха!

Гнат. Бо й правда, що ти раз у раз тiлько плачеш, а нема, щоб дiло робила! Прийшов в обiдню пору - хата й досi не метена! Мати пiдмiта, а ти сидиш!

Софiя. Та, їй-богу, Гнате, хата була заметена й прибрана як слiд! Ти ж глянь, де те смiття, що мати мела?

Ганна.То це я брешу? То це я нарошне мела, чи як?

Софiя. Мабуть, побачили Гната у вiкно та й почали пораться, єй-богу, правда, а то сидiли та лаялися.

Ганна. Брешеш ти, брешеш, городська ш… (Удержує себе, щоб не сказать далi.)

Софiя. Лайте вже мене, як хочете, - гiрш не буде! Що я вам, мамо, зробила? Я вас любила замiсть рiдної матерi, я вам корилась i корюсь, поперек слова нiколи не сказала! За що ж ви мене зненавидiли? За що раз у раз нападаєте, лаєте, паскудите?!

Гнат. Та цить, не слинь! Наобiсiли вже менi твої сльози!

Ганна (зло). Нехай поплаче, може, батько пряничка принесе!..

Гнат. Я їй такого пряничка пiднесу, що вона й у дверi не потовпиться!

Софiя. Ти й так хати вже вiдцурався, не любиш мене, осоружна я тобi стала, а мати тiлько гризуть, та ще сердишся, що плачу!

Ганна. Якби попобив добре, щоб синяки днiв три не сходили, то й плакати б перестала…

Гнат. Мовчiть хоч ви, не пiдливайте в огонь масла! Добре вже горить отут i без вашого масла!