Ґеорґ Зимель - Філософія грошей

Це взаємодіюче підтримування і ця залежність-одне-від-одного методів є чимось цілком іншим, ніж дешева компромісна мудрість змішання і половинчастості принципів, при якій втрата одного зазвичай буде завжди більшою, ніж здобуток іншого; радше тут ідеться про те, щоб у кожній стороні пари протилежності відкрити якусь дієвість, яка не має бути обмежена. І хоча кожен із цих методів завжди залишається чимось суб’єктивним, через ту відносність їх застосування вони, здається, все ж відповідно виражають саме об’єктивне значення речей. Тим самим вони долучаються до загального принципу, який скеровував наші дослідження про вартість: елементи, кожен з яких змістовно є суб’єктивний, у формі свого взаємного відношення можуть набувати або репрезентувати те, що ми називаємо об’єктивністю. Так, вище ми вже бачили, як самі лише емпіричні відчуття [Sinnesempfindungen] через те, що вони зчіплюються одне з одним, позначають або створюють для нас предмет. Так, особистість – настільки стале утворення, що йому приписували якусь особливу субстанцію душі – принаймні для емпіричної психології постає через взаємні асоціації й апперцепції, які відбуваються між одиничними уявленнями; ці перебіжні й суб’єктивні процеси в силу своїх взаємовідношень, що не містяться в жодному з них окремо, витворюють особистість як об’єктивний елемент теоретичного і практичного світу. Так виникає об’єктивне право, коли суб’єктивні інтереси й сили одиничних людей урівноважують себе, взаємно визначають своє місце та свою міру, шляхом обміну домаганнями й обмеженнями набувають об’єктивної форми балансування і справедливості. Таким чином із одиничних бажань суб’єктів викристалізувалася об’єктивна господарська вартість, позаяк у наявності була форма рівності й обміну, і ці відношення могли мати таку об’єктивність [Sachlichkeit] і надсуб’єктивність, якої бракувала тим елементам як одиничним. Тож ті методи пізнання, мабуть, будуть лише суб’єктивними й евристичними; але через те, що кожен знаходить своє доповнення в іншому і саме завдяки йому знаходить свою легітимацію, вони наближаються – хоча і в нескінченному процесі взаємного виникання – до ідеалу об’єктивної істини.

Отже, відношення уявлень, що означає істину, здійснюється або як розбудова в нескінченне, оскільки при принципово допущеному заснуванні пізнання на вже не відносних істинах самі ми ніколи не можемо знати, чи дійсно дійшли до цієї об’єктивно [sachlich] остаточної інстанції, тож, із кожної досягнутої інстанції знову робиться вказівка на шлях до ще загальнішої і глибшої; або істина полягає у відношенні взаємності в рамцях якраз того самого комплексу уявлень та її довідність взаємна. Проте обидва ці порухи думки пов’язані своєрідним поділом функцій. Неодмінним видається розглядати наше духовне буття [Dasein] в двох категоріях, що доповнюють одна одну: згідно з його змістом і згідно з процесом, що як подія свідомості тримає або здійснює цей зміст. Структура цих категорій надзвичайно різна. Психічний процес ми маємо уявляти в образі неперервного плину, йому не відомі непорушні зупинки, а постійно, мов у органічному зростанні, один душевний стан переливається в наступний. У зовсім іншому аспекті виявляються змісти, що абстраговані з такого процесу та полягають в ідеальній самостійності: як певний комплекс, як якась ступенева будова, система одиничних понять або положень, один зміст рішуче вирізняється на тлі іншого; логічно опосередкувальний член між двома змістами хоча і зменшує розмір відстані, однак не її перервність – немов щаблі драбини чітко відділяються один від одного і цим все ж надають засіб для неперервного руху тіла по ним. Якщо ж мислення в своїх найзагальніших підвалинах і розглянуте як ціле, здавалося, рухається по колу, оскільки воно мусить «підтримувати себе завдяки власному ширянню» і не має жодної πoῦ στῶ [8] Точка опертя (грец.). , яка надавала б йому підпори поза ним, – то цим позначено співвідношення між змістами мислення. Ці останні взаємно становлять якесь підґрунтя, так що кожен одержує від іншого свій сенс і відтінок, вони, утворюючи пари протилежностей, що вилучають себе, все-таки взаємно вимагають один одного для створення досяжної нам картини світу, кожен зі змістів, через цілий ланцюг пізнаванного, перетворюється на довід іншого. Натомість процес , в якому це співвідношення психологічно реалізується, додержується неперервного, прямолінійного перебігу часу, за своїм власним і внутрішнім сенсом він прямує в нескінченне, хоча смерть індивідуума і скінчає його шлях. На обидві ті форми, які роблять примарним пізнання окремо, однак якраз уможливлюють у цілому, поділяються обидві ці категорії, під які його підводить наша рефлексія: пізнання розгортається за схемою regressus in infinitum [9] Рух назад у нескінченність (лат.). , нескінченної неперервності, у безмежність, яка в кожну дану мить все-таки є обмеженістю – тоді як його змісти виявляють іншу нескінченність: нескінченність кола, де кожна точка становить початок і кінець та всі частини взаємно зумовлюють одна одну.