Ґеорґ Зимель - Філософія грошей

Поняття істини, як якогось відношення уявлень одне до одного, що не притаманне жодному з них у вигляді абсолютної якості, підтверджується, зрештою, і щодо одиничного предмета. Пізнати предмет, констатує Кант, означає: в розмаїтому його споглядання досягнути єдності. Із хаотичного матеріалу нашого уявлення світу, безперервного плину вражень, ми виокремлюємо одиничні [враження] як належні одне одному, групуємо їх у єдності, які ми тоді позначаємо як «предмети». Щойно сукупність вражень, яку потрібно зібрати до єдності, ми дійсно зосередили в таку єдність, то тим самим ми пізнали предмет. Утім що ж інше може означати ця єдність, окрім функціонального сполучення, вказування-одне-на-одного і залежності-одне-від-одного [Aufeinanderhinweisen und -angewiesensein] саме тих одиничних вражень і матеріалів споглядання? Єдність елементів все ж таки не є чимось поза самими елементами, а постає такою формою їхнього спільного буття [Zusammenseins], що перебуває в них самих і репрезентована лише ними. Якщо предмет на кшталт цукру як такого я пізнаю завдяки тому, що плинні через мою свідомість враження – білий, твердий, солодкий, кристалічний тощо – я сполучаю у єдність, то це означає, що я уявляю ці змісти споглядання як пов’язані одні з одними, що за цих даних умов існує зв’язність, тобто взаємодія між ними, що один із них наявний в цьому місці й у цьому взаємозв’язку, позаяк має місце інший, і так обопільно. Так само, як єдність соціального тіла, або соціальних тіл, як єдність означає тільки взаємно здійснені сили притягання і зчеплення його індивідів, суто динамічне відношення між ними, так і єдність одиничного об’єкта, в духовній реалізації якої полягає його пізнання, є нічим іншим, як взаємодією між елементами його споглядання. Навіть у тому, що називають «істиною» мистецького твору, співвідношення його елементів між собою може бути набагато значливішим порівняно з відношенням до його об’єкта, ніж зазвичай усвідомлюють собі це. Якщо не зважати на портрет, при якому проблема ускладнюється через суто індивідуальний сюжет, то на підставі малих складових елементів не сприйматимуть ані враження істини, ані враження не-істини творів образотворчого і красномовного мистецтва, вони – тією мірою, якою вони ізольовані – перебувають іще потойбіч цієї категорії; або з іншого погляду: митець свобідний з огляду на початкові елементи, з яких далі формується мистецький твір; тільки коли він обрав певний характер, стиль, певний елемент кольорів або форми, певний тон настрою, то цим самим наперед зумовлено зростання наступних частин. Тепер вони мусять сповнювати очікування, які були викликані спочатку посталими елементами. Ці останні можуть бути як завгодно фантастичними, довільними, нереальними; щойно їх продовження відносяться до них гармонійно, зв’язано, далі розвиваючи їх, ціле утворюватиме враження «внутрішньої істини», байдуже, чи збігається яка-небудь його окрема частина із зовнішньою для нього реальністю і тим самим задовольняє домагання «істини» в звичайному і субстанційному сенсі, чи ні. Істина мистецького твору означає, що він як ціле виконує обіцянку, дану нам його частиною ніби добровільно – і то будь-якою довільною частиною, бо саме взаємність відповідності надає кожній окремій частині якості істини. Навіть в особливих нюансах мистецького істина є, отже, відносним поняттям, вона реалізується як співвідношення між собою елементів мистецького твору, а не як жорстка однаковість між будь-яким із них і зовнішнім йому об’єктом, що утворює його абсолютну норму. Тож якщо пізнання взагалі повинно означати: пізнавати предмет в його «єдності», то це значить, як було сказано з іншого боку, пізнавати його в його «необхідності». Обидва [формулювання] тісно взаємопов’язані. Необхідність – це певне відношення, завдяки якому взаємна чужість двох елементів перетворюється на єдність, адже формула необхідності така: якщо є А , то є В ; це необхідне відношення означає, що А і В суть елементи певної єдності буття або події – причому «необхідне відношення» означає вповні єдине, лише через мову розкладене і знову складене відношення. Вищезгадана єдність мистецького твору, вочевидь, точно така сама, як ця необхідність; бо ж вона виникає внаслідок того, що різні елементи мистецького твору взаємно зумовлюють себе, один необхідно має місце, якщо даний інший, і так обопільно. І не тільки серед пов’язаних у такий спосіб речей необхідність постає явищем відношення, а й сама по собі та за своїм чистим поняттям. Справді-бо, з обох найзагальніших категорій, з яких ми будуємо пізнавальну картину світу: із буття і законів, жодна окремо не містить необхідності. Те, що взагалі існує дійсність, не стає необхідним через жоден закон, жодному логічному законові чи законові природи не суперечило б те, якби взагалі не було жодного існування. І настільки ж мало «необхідно» те, що існують закони природи; радше вони є самими лише фактами, як-от буття, і тільки якщо вони існують, підвладні їм події «необхідні»; не може бути жодного закону природи, що мусять бути закони природи. Те, що ми називаємо необхідністю, має місце лише між буттям і законами, воно становить форму їх співвідношення . Обидва вони суть самі лише принципово незалежні одна від одної дійсності: адже буття мислиме, не підпорядковуючись законам, і комплекс законів був би значущим навіть у тому разі, якби не було жодного підвладного йому буття. Тільки коли обидва вони мають місце, формоутворення буття дістають необхідності, з якою або у формі якої буття і закони виявляються елементами єдності, що безпосередньо не може бути схоплена нами: вона [необхідність] є відношенням, яке зав’язується між буттям і законами, не будучи властивим жодному з них для самого себе, а опановуючи буття лише через те, що є закони, [і] будучи притаманне законам як їхній сенс і значення лише через те, що має місце буття.