О. Буш - Філософ «Z-43»

Його костюм було пошито бездоганно. Його паличка, його рукавички, його краватка, його манери, його лице – всі ці необхідні дрібниці, що складали його вигляд – були без-до-ганні...

Здавалось – він допіру зійшов з обкладинки нового журналу мод, затримавшись лише для того, щоб прогулятись по сторінках останнього популярного роману.

Хрипіння авто; вереск джазу; шепіт жорстви, – увесь цей дисонуючий акорд ненаситно схоплював щасливий носитель бездоганної зовнішности, – у недбалій позі відкинувшись на спинку старого кам’яного ослону.

Над ним і над ослоном, і над старезною липою, що розкинулась над ослоном, і над бульваром, в якому був цей ослін, і над містом, в якому містився цей бульвар – розливалась тепла, тремтюча, густа весняна ніч, що заповнювала собою все, – починаючи від карбюратора фешенебельного «Опеля» і закінчуючи витонченим шпилем ратуші, – якоюсь непередаваною, особливою, солодкою втомою.

Затиснувши між пальців прив’ялу квітку хризантеми, незнайомий задумливо спльовував на її пелюстки і віддавався мріям, – одній за одною, – з послідовністю і пристрастю одаліски. Поруч його на ослоні шелестів сторінками зшиток з золотим обрізом, химерним фронтисписом і слідами крови (роздушеної мухи) на першій сторінці. Там-таки (на першій сторінці), трохи вище за кривавих слідів, чудовим латинським шрифтом було написано:

«Fabrice-Louis Mannequin»

Нижче не менш чудовим ґотичним:

«Шеф ферейна – Гох фатерланд»

А ще нижче мальовничою мовою, яку можна було б назвати загальноєвропейською, що складалась з зворотів, властивих рішуче всім мовам – йшло:

«Я залишив Берлін. Вперті наполягання лікарів примусили ферейн дати мені двомісячну відпустку, і ось знову – в свіжій зелені дерев, – сірі маси бетону і голубінь шкла, знову (крихітний і чіткий, немов залізно-бетонна іграшка) розлігся перед мною – Пржау.

Бетон! Як по-своєму, як самостійно сприйняло його це місто.

Він дав новий тип котеджу, новий тип вілли. Далі: будинок – легку машину!..»

Саме в цю мить слухняний вітер обережно перекинув картки мемуарів, прагнучи швидше ознайомитись з змістом сторінок, що несміливо уводили в розповідь хрупку постать героїні.

«...Вечір. Спокій. Напівтемрява. Напівлежачи в лонгшезі, глибоко вдихаючи повітря. П’ю його...

Над пелюстками хризантеми стежу: віддаляється «Praha», і здається мені, – авто повзе мурашкою по різьблених пелюстках квітки.

Її – цю квітку – подарувала мені маленька Б’янка (смугляві щоки, очі – сапфір, крихітки-перси – немов пружисті тенісні опуки). Я познайомився з нею в день мого повороту до Пржау, і з того часу щодня зустрічаюсь з нею. Загадкова істота.

Безупинно жує стеблинки травинок і міркує про абсолютне пізнання, взаємовідносини суб’єкта і об’єкта і про казуальність явищ. Кожного разу, коли вона приходить до мене, – очі їй насичені слізьми, що вилискують діамантами, й за бездоганну чистоту й гру її сліз я охоче вибачаю скромність її одягу... Яких неймовірних зусиль коштує мені кожного разу розважити її.

І завжди даремні всі мої спроби вирвати таємницю, що її мучає. Своє життя, як і лице, вона закриває густою вуаллю.

Сьогодні я чекаю на неї знову: бульвар, ослін під старою липою...

Вечір. Спокій. Наш вельмишановний різник Ян Подляслі розплескав в тиші мелодію ноктюрна Ondřiček’a...» *

Такий був зміст першої сторінки «Зошита мемуарів» Фабриція Луї Манекена, людини, що в найглибшій задумливості окреслювала хрупкою квіткою хризантеми самозаглиблені, готичні літери садової урни: «Прошу плювати!»

Блукаючи двокрапками зіниць (що сонними звірятками виглядали з-за штор напівзаплющених очей), мандруючи з кінця в кінець по графічних краях гігієнічного заклику («прошу плювати»), він готовий був уже піднестись до повного усвідомлення бульварної максими, коли раптом...

… чийсь рипливий і терпкий, як огіркова ропа, голос, врізавшись в саму гущавину мрій Фабриція Луї Манекена, примусив його здригнутись.

– Отже, пане!

Якийсь сивий, з лицем, немов викроєним з шагреневої шкіри, незнайомий сидів поруч з ним, нащось міцно тримаючи в зубах велику, не менш як 20 кг, гирю.

Проте, при ближчому розгляді, ця масивна гиря, виявилось, була просто важкою, немов вилитою з чавуну бородою.

– Отже, пане! – повторив незнайомий, закінчуючи свою довгу й змістовну промову. – Що ви на це скажете?