Лоран Гунель - Філософ, якому бракувало мудрості

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Дизайнер обкладинки Анастасія Попова

© Kero, 2012

© Depositphotos.com / Binkski, grgroupstock, terd486.gmail.com, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2021

Відчинилися двері, і в кінці коридору замерехтіло слабке світло. Сандро рушив уперед. Він довго міркував, і всі думки незмінно зводилися до одного – повернутися до нормального життя, опанувати себе, спрямувати погляд в майбутнє. Хіба це можливо? Спробуй мислити резонно, коли тебе переповнюють емоції. Щоб перегорнути сторінку, недостатньо просто клацнути пальцями.

Він і гадки не мав, до чого призведе ця історія, але мусив туди поїхати. Він прийняв рішення вчора ввечері, коли в нападі шаленства розчахнув вікно у вітальні своєї квартири на Мангеттені й люто повикидав половину книжок зі своєї бібліотеки, бо не витримував уже їхніх зневажливих «поглядів».

Він мусив туди поїхати. Звісно, це було цілковите божевілля. Він не мав плану, не знав, із чого почати, і міг згинути там та ніколи не вернутися. Проте його життя не могло так тривати. Інакше йому прямісінька дорога в божевільню або морг. Чи в обидва ці місця.

Кабінет ректора Нью-Йоркського університету – треті двері праворуч. Асистентка працювала за своїм бюрком у приймальні. Молода жінка підвелася й сором’язливо всміхнулася, шанобливо постукала у двері керівника і ввійшла, пробурмотівши кілька слів. Тоді пропустила Сандро в кабінет і мовчки зачинила за ним двері.

– У мене мало часу, – сказав ректор, усміхнувшись відвідувачу, – але ти присядь на хвилинку, будь ласка. Зараз тільки додрукую дещо, і я у твоєму розпорядженні.

Просторий кабінет заливало світлом. Громіздкі металеві меблі, здавалося, вгрузли в бежевий килим, неначе танки, поглинені рухомими пісками.

Сандро, дивлячись спідлоба, лишився стояти.

– Мені потрібна відпустка за свій рахунок на півроку, – промовив він.

Пальці ректора застигли над клавіатурою. Де й поділася усмішка. Він помовчав, відкинувся на спинку крісла й глибоко вдихнув.

– Навіщо?

– Особисті справи.

Ректор відвів погляд. Сандро завважив на бюрку гидку срібну фоторамку із фотографією керівника та його коханої – обоє аж світилися усмішками. Відчув, як усередині все стискається від болю, і силкувався його притлумити. Бракувало тільки розклеїтися зараз.

– Сандро, я знаю, ти пережив тяжке… випробування. Знаю, як тобі було важко, і…

– Давай без співчуття, будь ласка. Просто скажи, що ти згоден.

– Сандро… Я завжди був на твоєму боці, завжди підтримував тебе і повір…

– Так чи ні?

Керівник поволі обвів кабінет поглядом.

– Я заплющував очі на твої постійні прогули останніми місяцями… Прикривав тебе, коли у червні ти затримав на день усні іспити і довелося змінювати весь розклад… Прикривав, коли ти імпульсивно й геть недоречно відреагував на незначну ремарку колеги… Прикривав, коли ти розридався посеред лекції в аудиторії, набитій трьомастами студентами…

– Півроку за свій рахунок – і все.

У відповідь – зітхання.

– Сандро, те, що ти пережив, безперечно, жахливо. Це нормально – період… розгубленості, жалоби. Але рано чи пізно потрібно звестися на ноги…

– От власне…

– Щоб жити далі, ти маєш припинити порпатися в минулому. Тільки спрямувавши погляд у майбутнє, ти одного дня зможеш знову стати щасливим.

– Я вже не знаю, що таке щастя. Але з горя можу написати енциклопедію.

– Ти не вигребешся, якщо будеш цілими днями це пережовувати… У людей, що тебе не знають, може скластися враження, наче ти насолоджуєшся стражданням.