Лоран Гунель - Філософ, якому бракувало мудрості

– У тому-то й річ, що вони мене не знають.

– Бодай… Виходь із дому, зустрічайся з людьми, дій, реалізуй якісь задуми…

– От власне я маю задум, і мені треба півроку.

Замислившись, ректор покрутив головою і набурмосився.

– Я тут не один. Я маю звітувати перед правлінням…

Сандро промовчав з незмінно незворушним виразом обличчя.

Керівник довго дивився на нього, аж раптом зробився стурбованим.

– Тільки не кажи, що ти хочеш поїхати… туди…

Сандро не відповів.

– Ти здурів, геть здурів!

– Треба це зробити, це єдиний вихід.

– Візьми себе, у біса, в руки! Бодай… Перечитай Платона, Сенеку, Арендт… Я не збираюся тобі перераховувати всіх філософів, ти їх знаєш краще за мене, але перечитай…

– Дай спокій!

– Що це тобі дасть, якщо ти туди поїдеш? Це ж нестерпно – пережити то все знову, це ж…

– Моя душа не знатиме спокою, поки я не зроблю те, що повинен.

– Єдине, чого ти доб’єшся, – тебе спіткає доля твоєї дружини!

Слова вистрілили, отруївши повітря ніяковістю. Сандро втупився у співрозмовника вологими очима, навмисне змушуючи того почуватися незручно, аж поки керівник не забурмотів крізь зуби ледь чутні вибачення.

– Дай мені відпустку за свій рахунок і більше ніколи не почуєш про це.

Ректор глибоко вдихнув і довго мовчав. Молодий викладач затамував подих.

– Я не можу, Сандро. Я не можу, мені шкода.

Сандро збагнув, що на тому край: того, чого він так потребував, ніколи не домогтися. Він опинився сам на сам проти гори егоїзму, проти людей, неспроможних осягнути біль, що заполоняв, мучив, відпускав на мить, щоб лише накинутися несамовитіше, як жорстока кішка, що грається зі здобиччю. Ці люди заледве здобувалися на кілька солодкавих слів, що були йому геть ні до чого.

– Я однаково поїду.

Розвернувся до виходу.

– Не роби цього! Ти ж знаєш, що це означає. Безліч викладачів відчайдушно чекають призначення…

– То й нехай, – мовив Сандро, наближаючись до дверей.

– Ти здурів.

– Ти вже це казав.

– Ти не розумієш, що на тебе чекає.

– Я знаю, що на мене чекає тут.

– Сандро, розплющ очі! Ти не протримаєшся і півгодини; ти ж не виїжджав далі за встелені килимами коридори бібліотек та аудиторії з кондиціонерами…

– Подорожі формують молоду особистість, – озвався чоловік, відчиняючи двері.

– Якщо віриш прислів’ям, поміркуй над іншим, бразильським…

Сандро спинився, не обертаючись. Ректор зробив паузу, немов силкувався довше його втримати. І нарешті промовив, зважуючи кожне слово:

– «Із Selva amazо´nica [1] Амазонський дощовий ліс (ісп.). (Тут і далі прим. пер.) вороття немає».

У лісі панувала тиша. Духи мовчали, прислухаючись до останніх подихів старого шамана. У глибині зеленого «собору» світло тьмяніло. Подекуди, у неозорих верхівках дерев, крізь листя пробивалися промені полуденного сонця, силкуючись прокласти шлях у королівство тіней.

Еліанта сиділа навколішки поряд зі своїм учителем. Він розтягнувся на килимі лишайнику та моху, ніжнішого за шкіру новонародженого, і тримав її за руку. Вона застигла, споглядаючи його, як ніколи, милувалась старцем, що смиренно готувався до останньої подорожі.

Вона вдихала вологе повітря, просякнуте солодкими пахощами лісу і безмежним спокоєм особливої миті. Вона не сумувала: смерть – лише перехід. Знала це і навчилася всією душею приймати те, що дарувало їй небо, – випробування рівно як задоволення. Але їй хотілося провести зі старцем більше часу і далі здобувати від нього цінні знання…

Світло довкруж дедалі м’якшало і тьмянішало.

Вона ще не була готова стати наступницею свого вчителя й замислювалася, чому духи забирають його в неї. Яке дають їй послання?

Вона задивилася на поснулі рослини лісу.

Усе почалося в дитинстві. Коли вона була маленькою дівчинкою, бачила пророчі сни й зажила слави на все селище. Її почали вважати інакшою. Це водночас і цікаво, і ніяково. Коли вона досягла підліткового віку, шаман запропонував супроводити її в спробі побачити видіння. Чітко дотримуючись складного ритуалу зі співами й танцями, повторюваними дивними рухами, вона розірвала зв’язок зі свідомістю, поринувши в глибини своєї душі, де тіло вже не має значення, де відокремлюєшся від себе і з’єднуєшся з іншим, вищим виміром, у якому час втрачає значення, і прямуєш у безкінечність… Вона відчула, що летить серед рослин, від кожної з яких линула особлива, мелодійна музика. Цією музикою рослини спілкувалися з нею. Вона ставила їм питання і природно отримувала відповіді, не дивуючись. Пробудившись, Еліанта розтлумачила своє видіння як знак: вона теж стане шаманкою.