Лоран Гунель - Філософ, якому бракувало мудрості

Аж ось з’явилися дерева – величезні нерухомі й серйозні охоронці лісу. Попід їхнім густим листям неба було не видно, і довкруж панувала похмура атмосфера. Під їхнім тривожним склепінням бамбук поступився місцем шаленій, нестримній рослинності. Переплетіння рослин різноманітних видів – невідомих видів із листям, ширшим, ніж у бананових дерев, або тонким і довгим, неначе в гігантських ірисів. Деякі рослини були в’юнкими, деякі звисали додолу. Деякі, здавалося, неабияк викрутилися, щоб протиснутися в найменші прогалини.

У Сандро складалося враження, неначе він потрапив у полон у королівство скажених рослин – королівство, де етикет вимагає зеленого кольору всіх можливих відтінків: від напівпрозорого блідо-зеленого до темного, як смерть, зеленого, а поміж ними – найбільш нісенітних зелених забарвлень.

Його погляд не сягав далі десяти метрів, зусібіч видимість блокували рослини, що обвивалися довкруж, неначе гігантський восьминіг із тисячею щупальців.

Сандро витер лоба рукавом і спробував дихати глибше. Не можна дозволити собі нападу клаустрофобії. Треба зберігати спокій.

На них тиснула дивна обтяжлива тиша, що запала довкруж, щоправда її регулярно розривав безжальний скрегіт тесака. Натовп рослин затамував подих, поки гільйотина опускалася на шиї засуджених до смерті.

– Підніміть комір і накрийте голову, – звелів Кракус.

– Чому? – поспитався Сандро.

– Ви ж не хочете, щоб вам у шию заповзла колонія термітів, поки ви йдете попід гіллям?

Сандро здригнувся. І послухався.

Скрізь навколо нього ліс приховував створінь, що їх тримав у своїх володіннях. Навіть якщо уважно розглядати листя, гілля, ліани і траву, неможливо побачити жодного із мільярдів тварин і комах, що живуть у мороці. Утім, вони там. Невидимі, але присутні. Сандро відчував їхню присутність.

Виявилося, просуватися в джунглях виснажливо. У задушливій спеці вимушено повільна хода обважнювала наплічник так, що здавалося, загрузаєш радше, ніж просуваєшся вперед. Унаслідок неспроможності бачити загрози від тварин виникали постійна напруженість, хвилювання, що не дозволяло розслабитися, втратити пильність.

Перерва на обід була короткою – з’їли запаси поспіхом; рушили далі, тимчасом як торби ніби поважчали.

Сандро здавалося, наче вони проникають у місцину, що відстоює право зостатись неторканою і закривається за ними, щоб поневолити тих, хто порушив її закони. У його голові повсякчас виринало бразильське прислів’я – напучення від ректора, яке тепер заполоняло думки і підживлювало тривогу: «Із Selva amazо´nica вороття немає».

Нарешті Кракус оголосив про привал, щоб розкинути табір. Зітхнувши з полегшенням, Сандро водночас здивувався. Сонце досі стояло високо. Заледве третя година. Розраховуючи на поденну оплату, Кракус непогано дбав про свої інтереси. Із таким темпом провідник забезпечений роботою на кілька місяців…

Керівник експедиції вибрав щось на зразок пласкої скелі під високими деревами. Гарне місце для табору. Поскидали торби. Сандро лишився на місці з Ґоді, поки решта розійшлася в трьох різних напрямках.

Сандро почав розпаковувати спорядження, але Ґоді жестом звелів не квапитися. Чекали довго – парочка ще та, обоє мов язики проковтнули.

Темрява під деревами контрастувала з палючим сонцем, яке їм доводилося витримувати в попередні дні на річці. Проте від браку світла спека не зменшувалася. Раз по раз долинав хрускіт гілок із трьох боків, куди попрямували чоловіки. Минуло добрих чверть години.

– Мурашник! – почувся зненацька крик Марко, напівприглушений рослинністю, що їх відділяла.

Дочекавшись, поки всі зберуться, чоловіки знову закинули торби на змучені плечі й продовжили повільне просування в пошуках підхожого місця для ночівлі. Сандро завбачливо підняв комір. Кракус, тримаючи в руках компас, давав вказівки.

За півгодини очільник експедиції показав місце, що видавалося йому прийнятним відповідно до критеріїв, відомих, схоже, тільки йому. Чоловіки залишили речі, і троє віддалилися в різних напрямках. Знову довелося чекати, довго чекати.

– Мертве дерево! – загорлав Альфонсо.

Сандро здригнувся, уявивши, що те дерево могло завалитися на них уночі.

Гурт об’єднався і рушив далі.

Молодий викладач університету зовсім інакше уявляв собі ліс. У його мріях дерева, звісно, були гігантськими, але попід ними був ширший простір. Він гадав, що йтиметься вільніше, як у лісах на Заході (утім, усі забувають, що ті ліси доглядають, розчищують від чагарів, прибирають від перешкод, які заважають пройти). Сандро і гадки не мав, що доведеться битися з рослинами, щоб прокласти шлях. Він очікував побачити чарівливе світло; натомість панувала пітьма, наче у темниці, нестерпно загострюючи відчуття неволі.