Лоран Гунель - Філософ, якому бракувало мудрості

– Ага, ну ж бо, – сказав Кракус, – спалюйте пальне, щоб назад довелося гребти проти течії!

Чоловіки не зважали й, хихочучи, продовжували.

– Ґоді порахував, що пального достатньо, – заперечив Альфонсо.

Той Ґоді був найдивнішим типом бравої четвірки. Кракус чинно його представив, нагородивши титулом «лікаря», від чого решта двоє подавилися сміхом. Він був геть лисим, мав поганий зір, носив квадратні окуляри з біфокальними лінзами і дивився на співрозмовника туманним поглядом так, наче його не бачить. Навіть у товаристві був як на самоті. Тілом, може, і мандрував разом із рештою, але думки і турботи його були десь далеко. Подеколи Ґоді озвучував кілька слів зі своїх особистих міркувань – то були безладні уривки фраз, немов його мозок позбавлявся решток зайвих ідей.

– Ґоді – справжнє ім’я? – обережно поцікавився спантеличений Сандро.

Керівник експедиції всміхнувся.

– Ми його так звемо, бо він себе має за Бога [2] Ґоді від англ. God – Бог. .

Човни мчали в доброму темпі, подеколи загальмовуючи через те, що доводилося обминати рештки мертвих дерев. Недовірливі каймани при наближенні човнів щезали в каламутних водах.

– Обідня перерва! – гукнув Кракус, очевидно намагаючись повернути авторитет серед своїх.

Рев моторів заглушився й перейшов в уривчасте рохкання, а керманичі маневрували, щоб пришвартувати обидва човни коло берега, полоненого хаотичною рослинністю. Вітерець уже не обвівав обличчя, і волога й задушлива спека навалилася на Сандро. Налетіла хмара москітів, немов їм призначили тут зустріч. Сандро підняв комір бавовняної куртки. Прокинувшись, замалим не викупався у гидкому лосьйоні, перш ніж натягнути ретельно підібраний довгий одяг, що максимально ізолює тіло від зовнішніх атак. Кожний оголений сантиметр тіла віддавався на поталу комахам, павукам і різноманітним паразитам.

Кракус відкрутив кришку одного бідона і роздав канапки. Марко став у задній частині човна, розстібнув ширіньку й почав дзюрити, цілячись у голову каймана, що в дрімоті плив під водою. Альфонсо зареготав. Із несподіваною енергією та швидкістю тварина блискавично вистромила половину тіла з води й клацнула зубами просто перед прутнем бразильця – той ледве встиг відсахнутися й гепнувся у човен, що шалено захитався. Чоловіки вибухнули реготом. Сандро дивився в інший бік, жуючи без апетиту канапку – гіршу, ніж у крамничці на Тринадцятій авеню… Нью-Йорк… Нині місто здавалося таким далеким…

– Ааааааа…

Сандро обернувся.

– Аааапчхи!!!

Альфонсо витерся рукавом, пишаючись тим, що його почули в радіусі трьох льє.

– Застуда в тропіках! – вигукнув Марко. – Це вже повна дупа!

– Ти не можеш йому допомогти? – звернувся Кракус до Ґоді, що лишився сам у другому човні.

Медик спочатку лишався незворушним, а тоді відповів монотонним голосом, не підводячи очей:

– Нелікований нежить триває тиждень, лікований – сім днів.

Сандро скинув капелюха, протер піт на лобі й заходився обмахувати лице. Скидалося на те, що страждає він один… Решта розслаблено обмінювалася жартиками – не менш гарячими за повітря. Треба триматися. Думати про щось інше… Але як змусити себе нічого не відчувати?

Попереду на березі вистрибувала чорненька мавпочка – схоже, заінтригована незвичними гостями.

– Усе гаразд? – поцікавився Кракус.

Сандро змусив себе кивнути, не відводячи очей від тваринки.

– У вас зачарований вигляд, – наполягав провідник.

Сандро відчув, що його сповнюють емоції. У вас зачарований вигляд . То були перші слова жінки, якій судилося стати його дружиною… Париж, три роки тому… Музей Родена. Ранок, щойно після відкриття, у галереях нікого… Світлі зали, маєток заливає яскраве світло, пробиваючись крізь високі вікна із маленькими шибками… Анікогісінько… Лише Роден, Роден і його скульптури… Білі, оголені тіла, скрізь. Мармурові тіла, жіночі тіла, переплетені тіла. Плечі реалістичніші за природні, експресивні руки, спокусливі груди, злегка напружені м’язи в білому камені… Дивовижно реалістичні складки на шкірі… Краса неймовірна, незрівнянна. Самі шедеври – хай куди поглянь, хай у яку залу зайди. Безмежний талант, нестримно викарбуваний у камені… І ось, за колоною… Хвиля емоцій… Забиває подих… Довершена краса… Та скульптура, отам, попереду… Те жіноче тіло, безсоромне і загадкове, реалістичне, але бездоганне… Біла, прозора шкіра, божественно округлі стегна, пружні й м’які…