Маркіз Сад - Будуарна філософія

Маркіз де Сад… І нам зразу ж згадуються слова «садизм», «садист», «у-у садюга», в уяві проносяться жахливі образи і картини страшних збочень. Та чого тільки не можна пов'язати з іменем де Сада? А що можна? І взагалі, хто він, цей мерзенний тип, збурювач суспільної моралі, розхитувач державних устоїв?

Недарма, мабуть, із 74 років свого бурхливого життя, він провів у в'язницях 14, а ще майже стільки у божевільні, де й помер. Його ув'язнювали з благословіння короля Франції Людовіка XV, революційного уряду Робесп'єра, імператора Наполеона.

Однак безліч разів прокляте ім'я де Сада не забуто, його «мерзенні» твори перевидаються і перекладаються в багатьох країнах світу, інтерес до них не вщухає, і Франція, двері в'язниць якої за його життя завжди були готові розчинитися перед ним, у 1990 році урочисто відмітила 250-річчя з дня народження маркіза, його замок у Провансі перетворено в музей.

Так хто ж він, маркіз де Сад? Кавалерійський офіцер армїі його королівської величності, комісар Республіки, присяжний революційного трибуналу, голова секції Пік, актор, режисер, драматург, автор близько двох десятків творів, що дійшли до нас, багаторічний в'язень, розпусник, збоченець…

Бурхливе життя і творчість маркіза Донасьєна-Альфонса-Франсуа де Сада органічно накладається на не менш бурхливу епоху, свідком подій якої та й активним учасником яких він був. Тогочасне французьке суспільство було безнадійно уражене. Блиск і пишність королівського двору, витонченість і рафінованість аристократії лише прикривали розлад держави, занепад моралі, зіпсутість звичаїв. За світськими церемоніями, галантністю й манірністю приховувалися розпусність, хворобливі збочення, виродження. З другого боку, вже проростали зерна, які посіяли енциклопедисти, просвітителі, Вольтер.

І ось тут появляється де Сад, який, відкидаючи пануюче лицемірство, називає речі своїми іменами. Не зважаючи на світські умовності, він змальовує куртуазних «маркізів» і вишуканих аристократок такими, якими вони є в дійсності, за лаштунками благопристойних салонів. Його відвертість шокує, мораль, чи, точніше, опис моралі жахає, а поводження і літературна творчість дають усі підстави вбачати в ньому маньяка і злочинця, небезпечного для суспільства.

Маркіз де Сад неоднозначно сприймався як сучасниками, так і після своєї смерті. Одні вбачали в ньому розпусника, який відкидав будь-яку мораль, інші — вільнодумця, трохи не революціонера в моралі, який одним з перших зважився кинути виклик тяжко хворому суспільству, показавши всі його виразки.

Так чи інакше, феномен де Сада існує, тож приховувати його, відкидати чи відмовчуватися, як це робилось протягом довгого часу, справа безнадійна і невдячна.

Західний світ давно вже осмислив творчу спадщину скандального маркіза де Сада, бо мав змогу читати його книги, сумніватися й сперечатися протягом майже двох століть. А нам ще тільки належить пройти непростий шлях захоплення і обурення, подиву і прозріння, панегіриків і проклять. В Україні все це розпочнеться, ймовірно, з «Будуарної філософії».

Як нам, читачам, ставитися до пані де Сент-Анж та Дольмансе, котрі вирішили на наших очах розбестити п'ятнадцятилітню Ежені — хоча й за її цілковитої згоди? Що за книга нам пропонується: посібник для початкуючих коханців (до речі, такий посібник ні в кого обурення не викликав би, та варто було де Садові дещо його белетризувати — і розпочалося…)?

Може, автор вирішив покепкувати — тоді над ким: над представниками вищого світу, перенісши їх у середовище, що більш відповідає рівневі їхньої моральності? Чи над читачами, які звикли брати на віру кожне друковане слово? Напевне, не лише над ними.

У будь-якому разі будуарну «філософію» не варто ототожнювати з філософією автора. Та й героям роману вірити не слід, вони теж кепкують над нами, беручись доводити абсурдні речі (приміром, закономірність того, що будь-яка дитина любить батька й патологічно ненавидить матір) або пропонуючи разом з ними, дружненько зайнятися гомосексуалізмом, лесбійством, братам кохатися з рідними сестрами, матерям — із синами, а дочкам лягати в ліжко з батьками — і ще багато чого з сексуальної екзотики.

Хоча, траплялося, стомлений де Сад й інакше тлумачив свій творчий метод:

«Говорять, що мої фарби надто виразні, — писав він, — і я зображую розпусту мерзенною. Бажаєте знати чому? Я не бажаю пробуджувати любов до пороку(…). Я зробив героїв, що стали на шлях розпусти, настільки жахаючими, що вони, звичайно, не викличуть ні жалю, ні любові.