Ґеорґ Зимель - Філософія грошей

Наближаючись до цієї самої мети з іншого боку, релятивізм з огляду на принципи пізнання можна сформулювати так: конститутивні засади, що раз і назавжди виражають сутність речей, переходять у регулятивні, які становлять лише точки перспективи [Augenpunkte] для поступу пізнання. Якраз останні та найвищі абстракції, спрощення або узагальнення мислення мусять залишати догматичну претензію завершувати пізнання. Місце твердження «Речі поводять себе так і так» – у зв’язку з найбільш крайніми та найзагальнішими поглядами – радше має заступити твердження «Наше пізнання має поступувати так, немовби речі поводять себе так і так». Разом із цим дана можливість дуже адекватно виразити спосіб і шлях нашого пізнання, його дійсне відношення до світу. Множинності наших сутнісних сторін, а також однобічності, що шукає виходу зі скрути будь-якого одиничного поняттєвого вислову для нашого стосунку до речей, відповідає та із них виникає те, що жоден такий вислів не задовольняє загалом і на тривалий час, а радше зазвичай історично знаходить своє доповнення протилежним твердженням; внаслідок цього в незліченній кількості індивідів утворюється непевне коливання [Hin- und Herpendeln], суперечлива плутанина або неприязнь до всеохопних засад. Якщо ж конститутивні твердження, що встановлюватимуть сутність речей, перетворюються на евристичні, що визначатимуть лише наші пізнавальні шляхи через фіксацію ідеальних цільових точок [Zielpunkte], то це, вочевидь, дозволяє одночасну значущість протилежних принципів; тепер, коли їхнє значення полягає лише у шляхах до них, можна прямувати ними почергово, і при цьому все ж настільки мало суперечити собі, наскільки суперечать собі, скажімо, з чергуванням індуктивного і дедуктивного методу. Тільки розчиненням догматичних непохитностей у живі, плинні процеси пізнання встановлюється його дійсна єдність, коли його остаточні принципи стають практичними вже не у формі взаємного вилучення, а залежності-одне-від-одного, взаємного само-викликання і само-доповнення. Так, наприклад, розвиток метафізичної картини світу рухається між єдністю і множинністю абсолютної дійсності, що обґрунтовує всі одиничні явища. Наше мислення влаштовано таким чином, що мусить прагнути однієї з них немов якогось остаточного завершення, однак не у змозі завершитися однією з них. Тільки коли всі відмінності й множинності речей замирені в одній сукупності [Inbegriff], інтелектуально-почуттєвий потяг до єдності знаходить своє заспокоєння. Проте щойно досягнута ця єдність, як-от у субстанції Спінози, виявляється, що з нею нічого не можна зробити для розуміння світу, вона потребує принаймні другого принципу, аби стати плідною. Монізм підштовхує поза свої межі до дуалізму або плюралізму, але після його покладання знову починає впливати потреба в єдності; отже розвиток філософії, як і розвиток індивідуального мислення, спрямовується від множинності до єдності та від єдності до множинності. Історія мислення показує марність бажання здобути одну з цих позицій як остаточну; структура нашого розуму в його ставленні до об’єкта радше вимагає рівноправності їх обох і досягає її, формуючи моністичну вимогу в такий принцип: будь-яку множинність уніфіковувати, наскільки це можливо, тобто так, немовби ми повинні закінчувати абсолютним монізмом; а плюралістична вимога така: не зупинятися на жодній єдності, а кожну досліджувати щодо ще простіших елементів і пар сил, що її породжують, тобто так, немовби кінцевий результат повинен бути плюралістичним. – Так само стоять справи, якщо простежити плюралізм у його якісному значенні: в індивідуальній диференційованості речей і призначень [Schicksale], їх виокремленні згідно з сутністю і вартістю. Між цим виокремленням і сполучністю наших моментів існування коливається наше найбільш інтимне відчуття життя: комусь життя здається стерпним тільки так, що люди насолоджуються його щастям і його апогеями в чистому відокремленні від усякого страждання і всякої нудьги, принаймні вони утримують ці вбогі моменти від будь-якого контакту з тим, що міститься серед них або навпроти них. А потім комусь знову здається величчю, ба властивим завданням, відчувати втіху і страждання, силу і слабкість, чесноту і гріх як одну єдність життя, одне постає умовою іншого, кожне освячує і стає освяченим. У своїй чистій співмірності принципам ці протилежні тенденції рідко усвідомлюються; проте в зародках, цілях, фрагментарних діях вони безперестанно визначають наші настанови щодо життя. Навіть якщо певний характер видається цілком зорієнтованим на одне з цих спрямувань, воно все-таки постійно перехрещується з іншим, у вигляді відхилення, тла, спокуси. Протилежність між індивідуалізацією й уніфікацією життєвих змістів розділяє не людей між собою, а людину – хоча її особистісно-внутрішня форма, вочевидь, розвивається у взаємодії з її соціальною формою, що переміщається між індивідуалістичним принципом і принципом соціалізації. Суттєве тут становить не змішання життя із обох цих спрямувань, а їхню залежність-одне-від-одного у формі евристики. Здається, немовби наше життя виконує якусь єдину основну функцію або полягає в ній, яку ми не схоплюємо в її єдності, а мусимо розкладати на аналіз і синтез, які утворюють найзагальнішу форму навіть тієї протилежності та взаємодія яких немов заднім числом відновлює єдність життя. Але оскільки одиничне в своєму виокремленні і для-себе-бутті домагається абсолютного права на нас та в нас, і єдність, яка збирає в собі всяке одиничне, висуває якраз саме цю безкомпромісну вимогу, то виникає суперечність, при якій життя, звісно, досить часто зазнає страждання і яка перетворюється на логічну суперечність через те, що кожна зі сторін для своєї стійкості припускає іншу: жодна з них не мала б предметно мислимого сенсу або психічного інтересу, якби їй не протистояла інша немов її «протилежний жереб». Так виникає тут – і так само в незліченних інших парах протилежності – своєрідна трудність: безумовне зумовлюється, і то через інше безумовне, яке зі свого боку знову залежить від того першого. Те, що в такий спосіб відчуте як абсолютне все-таки є відносним, мені здається, не дозволяє жодного іншого принципового розв’язку, крім того, що абсолютне означає певний шлях , напрям якого, продовжуючись у нескінченне, залишається встановленим, байдуже, наскільки довгим є скінченний відтинок, з огляду на який фактично проходиться той шлях. Рух у рамцях будь-якого відрізку, доки він саме триває, пробігає так, немовби він повинен завершуватися абсолютним кінцевим пунктом, що міститься в нескінченному, і цей сенс напряму залишається тим, чим він є, навіть якщо рух з якоїсь точки змінює лінію напряму, що підлягає тій самій нормі.