Ґеорґ Зимель - Філософія грошей

Той факт, що взаємність потвердження на ділі [Gegenseitigkeit des Bewahrheitens] зазвичай приховується від погляду, стається з тієї самої підстави, з якої безпосередньо не помічається і взаємність тяжіння. Справді, оскільки в будь-яку дану мить величезна множина наших уявлень приймається поза всяким сумнівом і дослідження на істинність у цю мить зазвичай стосується лише одного одиничного уявлення, то рішення про саме цю істинність ухвалюється згідно з гармонією або суперечністю з уже наявним, припущеним як вірогідний сукупним комплексом наших уявлень – тоді як іншим разом яке-небудь уявлення із цього комплексу може ставати сумнівним, і уявлення, що тепер має бути перевіреним, може належати більшості, яка вирішує про нього. Надзвичайна кількісна невідповідність між актуально саме сумнівною і такою, що вважається актуально вірогідною масою уявлень, тут так само приховує відношення взаємності, як і схожу невідповідність спричинювало те, що тривалий час помічали тільки силу тяжіння Землі для яблука, але не таку силу тяжіння яблука для Землі. І так само, як унаслідок цього певне тіло, здавалося, має тяжіння як свою самостійну якість, бо лише воно могло бути констатовано однією стороною співвідношення, так й істина може вважатися властивою одиничним уявленням самою по собі і для себе визначеністю, бо взаємність у зумовленості елементів, у якій полягає істина, взагалі стає непомітною при зменшувальній величині одиничного порівняно з масою (у даний момент не сумнівних) уявлень. – «Відносність істини» у тому сенсі, мовляв, усе наше знання уривчасте і жодне не таке, що не підлягає вдосконаленню, часто виголошують із такою виразністю, яка перебуває у своєрідній невідповідності з її всебічною безперечністю. Те, що ми тут розуміємо під тим поняттям, вочевидь, є чимось цілком інакшим: відносність – це не послабне додаткове визначення до, врешті, самостійного поняття істини, а становить сутність самої істини, є тим способом, у який уявлення перетворюються на істини, так само, як і вона є тим способом, у який об’єкти бажання перетворюються на вартості. Вона не означає, на кшталт того тривіального застосування, якогось відбирання в істини, від якої, власне, можна було б очікувати чогось більшого згідно з її поняттям, а якраз навпаки, позитивне виповнення і значущість її поняття. Там істина значуща, попри те, що вона відносна, тут же вона значуща саме через те, що вона така.

Великі теоретико-пізнавальні принципи скрізь страждають на ту складність, що вони, наскільки самі вони є вже пізнаннями, мусять підпорядковувати свій власний зміст судженню, яке вони виказують про пізнання взагалі, і при цьому або стають порожніми, або усувають самих себе. Догматизм може засновувати надійність пізнання на певному критерії мов на якійсь скелі, однак на чому тримається ця скеля? Те, що пізнання взагалі придатне до надійності, слід уже припустити, щоб виводити цю придатність із того критерію. Твердження про надійність пізнання має за своє припущення надійність пізнання. Цілком відповідно, мабуть, скептицизм висуває ненадійність і ймовірність помилки будь-якого пізнання в їх принциповій неспростовності або навіть стверджує неможливість істини, внутрішню суперечність її поняття: цьому результатові мислення про мислення слід підпорядкувати також його, саме скептичне мислення. Тут дійсно дане згубне коло: якщо все пізнання оманливе, то таким є і сам скептицизм, чим він у такому разі усуває самого себе. Зрештою, критицизм виводить будь-яку об’єктивність, усяку суттєву форму пізнавальних змістів із умов досвіду: те, що сам досвід є чимось чинним, він не може довести. Здійснювана ним критика всього трансцендентного і трансцендентального тримається на тому припущенні, проти якого не може спрямовуватися подібне критичне питання, не позбавляючи самого критицизму ґрунту під ногами. Тож принципам пізнання тут, здається, загрожує типова небезпека. Коли пізнання перевіряє самого себе, воно стає суддею у власній справі, воно потребує якоїсь позиції потойбіч самого себе та стоїть перед вибором: або своє самопізнання звільняти від необхідності перевірки чи нормування, які воно накладає на всі інші пізнавальні змісти, і тим самим залишати за спиною привід для нападів – або підпорядковувати самого себе цим законам, а сам процес – тим результатам, до яких сам він тільки й провадив, тим самим уникаючи руйнувального циркулярного висновку, як це найяскравіше виявило самознищення скептицизму. Єдино лише релятивістичний принцип пізнання не вимагає для самого себе жодного винятку із самого себе: він не руйнується через те, що сам він чинний лише відносно. Адже навіть якщо він – історично, предметно, психологічно – чинний лише в змінюванні й балансуванні з іншими, абсолютистськими і субстанціалістськими [принципами], то саме це відношення до його власної протилежності самé ж релятивістське. Евристика, що являє собою тільки наслідок або застосування релятивістського принципу до категорій пізнання, може відмовитися від нього без будь-якої суперечності з тим, що сама вона є евристичним принципом. Питання про підставу принципу, яке не включене в царину самого принципу, не буде згубним для релятивізму, бо він цю підставу відсуває в нескінченне, тобто всяке абсолютне, яке на позір являє себе, він прагне розчинити в певному відношенні, а з абсолютним, яке постає підставою цього нового відношення, знову поводить себе так само – процес, якому за своєю сутністю не відомий жоден стан спокою і евристика якого усуває альтернативи: заперечувати абсолютне чи визнавати його. Адже все одно, чи висловлять це так: має місце певне абсолютне, проте його можна схопити лише в нескінченному процесі; чи так: мають місце лише відношення, але вони можуть заступити абсолютне тільки в нескінченному процесі. Релятивізм здатен робити радикальну поступку, що дух, звісно, може ставити себе потойбіч самого себе. В тих принципах, що зупиняються лише на одній думці й тим самим виключають відношення в його нескінченній плідності, з’являється самосуперечність: дух повинен судити про самого себе, він або сам був підвладним своєму остаточному присуду, або уникнув його, й обидва вони однаковою мірою викорінюють свою чинність. Утім релятивізм одразу визнає: над кожним виказаним нами судженням стоїть якесь вище судження, що вирішує, чи правильне те перше; але це друге, утворена нами відносно нас самих логічна інстанція, саме знову потребує (розглянуте як психологічний процес) легітимації через якесь вище судження, в якому повторюється той самий процес – нехай він продовжується у нескінченне, нехай так, що змінилася легітимація між двома змістами судження або що один і той самий зміст один раз функціонував як психічна дійсність, а інший раз як логічна інстанція. Одначе цей погляд і щодо інших принципів пізнання усуває небезпеку самозаперечення, на яку їх наражає підпорядкування їх самим собі. Так само не слушно, що коли скептицизм заперечує можливість істини, сама ця гадка мусить бути неістинною, як і те, що песимістична думка про ницість всього дійсного перетворює сам песимізм на ницу теорію. Справді-бо, фундаментальна здатність нашого духу полягає в тому, щоб оцінювати самого себе, ставити свій власний закон над самим собою. Це є нічим іншим, як вираженням або розширенням початкового факту [Urtatsache] самосвідомості. Наша душа має не субстанційну єдність, а лише ту єдність, яка випливає із взаємодії суб’єкта й об’єкта, на яку вона поділяє саму себе. Це не випадкова форма духу, що могла б бути й інакшою, не змінюючи нашої суті, а його вирішальна сутнісна форма. Мати дух означає ніщо інше, як могти здійсняти це внутрішнє відмежування, перетворювати самого себе на об’єкт, мати змогу знати самого себе. Те, що немає «жодного суб’єкта без об’єкта і жодного об’єкта без суб’єкта», передусім здійснюється в самій душі, вона як знаюча [die wissende] підноситься над самою собою, такою, що вже знає [die gewuβte], і тоді, коли вона знову знає це знання самої себе, її життя принципово пробігає в progressus in infinitum [10] Поступ у нескінченне (лат.). , чия відповідно актуальна форма, ніби його переріз, являє собою рух по колу: психічний суб’єкт знає себе як об’єкт, а об’єкт як суб’єкт. Тоді як релятивізм як принцип пізнання прямо від початку засвідчує себе разом із підпорядкуванням самому собі, яке стає згубним для стількох абсолютистських принципів, він тільки найчистіше виражає те, що він виконує і для тих інших принципів: легітимацію духу судити про самого себе, однак щоб результат цього процесу судження, хоч би яким він вийшов, не робив примарним сам процес. Адже це ставлення-себе-потойбіч-самого-себе [Sich-jenseits-seiner-selbst-Stellen] тепер виявляється ґрунтом усякого духу, він водночас є суб’єкт і об’єкт, і тільки якщо нескінченний у собі процес знання-самого-себе, оцінки-самого-себе переривається на якому-небудь члені і цей останній мов абсолютний протиставляється всім іншим, на самосуперечність перетворюється те, що пізнання, яке в певний спосіб оцінює себе, водночас вимагає для себе – аби могти виказувати це судження – якогось винятку зі змісту цього судження.