Марина Гримич - Еґоїст

Минуло три дні.

Уранці вони, як і завжди, снідали під шовковицею. На столі стояла миска з інжиром і персиками, кава, чай, цукор-рафінад і свіжий білий хліб. Марина жартувала з приводу нічного безсоння, діти хрумкали цукор, а Георгій з Євою сором'язливо посміхалися, як молодята на сватанні.

Зненацька у Липинського задзвонив мобільник. Усі здригнулися. Телефон дзвонив якось дивно, немов віщуючи неприємності. Георгій притулив його до вуха.

— Алло! Так, Ірино Марківно! Що сталося? Не журіться! Я їду!

За столом усі завмерли. Навіть діти.

— На наш офіс здійснено напад. Потрощили все. Якісь бандюги…

Липинський став збиратися в дорогу.

— Я з тобою, — сказала Єва.

Георгій не заперечував. Він навіть зрадів, що в цю важку для нього хвилину Єва буде поруч.

Машина летіла крізь жовтий кримський степ з далекими пагорбами. Здавалося ось-ось із-за них визирне одинокий татарський або козацький вершник…

„Були часи, коли українців з татарами-напівкочівниками єднало більше, аніж з православними народами. Те, що їх єднало, називалося „дике поле“. Дике поле — це не лише спільний простір, нейтральна територія, це була однакова здобичницька діяльність, однакова одежа, один степовий жаргон, одні звичаї і одна ментальність…

І це лишило глибокий слід в українській історичній пам'яті. Українець досі тужить за „диким полем“, за законами „дикого поля“, за повною свободою і повною безвідповідальністю.

Дике поле не мовчить. Воно в нас. Не як простір, а як модель поведінки“.

Вони домчали до Києва, коли вже стемніло. Георгій спрямував свою машину до Ірини Марківни. Вона довго не відчиняла, поки не переконалася, що це справді її шеф.

Коли Ірина Марківна врешті-решт відчинила двері, Липинський вжахнувся: перед ним стояла не вихолена господарка офісу в центрі Києва, а розгублена бабця, у якої тряслися руки і тремтіло зморщене старече підборіддя.

Георгій пригорнув до себе Ірину Марківну, і вона заплакала у нього на плечі.

Так вони й стояли, обнявшись, деякий час. Вона ніяк не могла заспокоїтися. Єва витягла з сумочки ліки і накрапала у чарочку з водою. Трохи заспокоївшись, Ірина Марківна почала свою невеселу оповідь:

— … Вони увірвалися зненацька. Такі пикаті молодики… Зі зброєю…

— Як їх пропустила охорона внизу? — здивувався Георгій, адже вони наймали приміщення в дуже солідному офісному центрі, де, окрім них, перебували не менш солідні фірми.

— Не знаю… Вони прийшли о пів на восьму вечора… Стали трощити меблі, бити посуд, лампи… Я злякалася… Я довго не могла намацати кнопку виклику охорони. Вони стали репетувати: „На пол, сука!“… Я сиділа, як укопана, мацаючи під столом кнопку. Тоді один з них ткнув мені в обличчі пістолет. Ось досі синяк лишився. „На пол, я сказал!“ І я лягла на підлогу! Це було так принизливо! Вони пхали мене носаками, а потім… Потім примусили залізти під стіл і… гавкати. „Гавкай, а нє то убйом!“ — кричали вони. І я… Боже, яка ганьба! Вони так знущалися наді мною, над старою жінкою! Якби ви знали, які це покидьки! Поки двоє були зі мною, один ходив по кімнатам і перевіряв комп'ютери. „Они всьо унічтожилі! — кричав він. — Сволочі! Ану, морда, давай діскєти, а не то здохнеш здесь!“

Але я вже намацала кнопку і за якийсь час одному з них на мобільний хтось подзвонив з попередженням. Вони закричали „Смативаємся!“ і побігли геть, на прощання ударивши мене ногою в груди!

Георгій ще раз обняв Ірину Марківну. Він кипів.

— Почерк Антипова! — зробив висновок Липинський після деяких роздумів. — Сволоцюга!

Ірина Марівна схлипувала.

— Вам страшно?… Поживіть з нами! — запропонував їй Георгій.

Вона заперечно похитала головою:

— Ні, дякую. Я нічого не боюся. Думаю, тепер вони полюватимуть за вами. Я їм не потрібна.

Вона відсунула ящик у комоді і дістала з-під білизни кілька коробок дискет.

— Оці, з рожевими наклейками, — це Тамілині. Вона мені їх віддала перед поїздкою в Єгипет.

— Хоч би вони її там не прибили… — захвилювався Георгій і сів на стілець. — Єдина надія на Вітю Дяченка. І як з ними боротися? Якими методами? Законом же нічого не доб'єшся! Я — юрист, законодавець, депутат, — свідомо визнаю, що безпорадний у цій ситуації! Навіть я не зможу покарати їх! Я нічого нікому не доведу! І нічого не доб'юся в цій гнилій, корумпованій країні! І як його зупинити, цього покидька? Він же не зупиниться, поки не перетворить мене на труп! Як же його зупинити?

Георгій обхопив руками голову. Ірина Марківна схлипувала.