В українців усе навпаки. Якщо на Олімпі з'явиться щось подібне до царя, вони обов'язково почнуть його закидати камінням. Який би він не був. Президентська республіка була від початку приречена на провал.
Щоправда, помилково вважати панацеєю парламентську республіку. Демократизм Запорозької Січі не зміг створити у політичному плані нічого путнього. Українському етатизму притаманна анархічність апріорі. Такі ми є, українці.
Для того, щоб зрозуміти, в якій іпостасі виживе Україна, треба, знову ж таки, озирнутися назад. Адже історія повторюється. Повторюється за алгоритмом, притаманним тому чи іншому народові. Що нам говорить алгоритм української історії?
Те, що найголовніша риса української політичної моделі — є її запрограмованість на самознищення. Вона виникає як співіснування несумісного і протилежного. В часи національних піднесень завжди співжили і ворогували несумісні сили: інститут гетьманства — інститут демократії Запорізької Січі, Верховна Рада — Адміністрація Президента, Петлюра — Скоропадський… І завжди невидимо була присутня третя сила, яка, мовчки спостерігаючи за тим, що діється в Україні, спрямовувала політичну дію у вигідне їй русло. Назва цій третій силі — Росія…
Боротьба між Верховною Радою і Адміністрацією Президента врешті-решт призведе до самознищення політичної системи України і перемоги (вже вкотре!) третьої зацікавленої сторони. Цього не станеться лише за однієї умови…“
Ніч перед Марининою поїздкою до Євдокії Липинський не спав. По-перше, в двох газетках вийшли дві паскудні статейки, які ставили під сумнів Георгієву професійну порядність. Однак більше його хвилювала Євдокія. Він нервувався. О п'ятій ранку Георгій вирішив, що не їде. О шостій він підхопився з ліжка і став збиратися в дорогу.
Липинський чекав Марину біля її машини, а та вискочила з корпусу на п'ятнадцять хвилин пізніше, заспана і похапцем одягнена. Вона тягла за собою малого Данила.
— На моїй поїдемо чи на твоїй? — замість привітання спитала вона Георгія, позіхаючи.
— Я ж не самогубець, — відмовив той і відчинив дверцята своєї красуні-машини.
— Тільки тихіше на віражах, — попередила Марина. — Мене закачує.
— Та знаю, знаю! — посміхнувся Георгій. — Ще досі пам'ятаю свою першу заригану машину.
— Ой, не треба! — попросилася Марина.
Обоє згадали, як Георгій на зароблені в будзагоні гроші купив машину. І першу поїздку за місто вони здійснили на Денисів день народження, після чого Георгій з Мариною — як найбільш тверезі — розвозили довго і нудно всіх по хатах і гуртожитках своїх друзів: одних заводячи попід руки, інших — мало не заносячи на своєму карку. Марину під кінець розвозки так закачало, що при в'їзді у її власний двір вона не витримала.
— Ти через цей випадок не вийшла за мене заміж? — посміхнувся Георгій.
— Ага! Я тобі ще довго не могла дивитися в очі!
— Даремно! Моя мама мала хворий жовчний міхур, її також часто нудило. Я це цілком нормально сприйняв.
— Так чи інакше, але це була доля: нам не можна було одружуватися. І ми правильно зробили. З тобою я була б нещаслива. Стала б істеричною, злою, заздрісною і ревнивою бабою! А з Ігорем я розцвіла: і як жінка, і як особистість.
— Слухай, я давно вже хотів спитати тебе або Ігоря: ви так майстерно граєте в „голубочків“… Це щиро?
— Граємо? — здивувалася Марина. — Ти ж, як і я — овен. Овни не вміють прикидатися. Овни — не артисти. У них на морді написано: чи вони люблять, чи ненавидять!
Георгій замислився й автоматично натиснув на газ. Дорога його заспокоювала.
— Липинський, я ж просила! — дорікнула Марина. — Я люблю швидкість, тільки не на кримських дорогах! Ой!
Георгій її не чув. Він мчав, як несамовитий. Марина зрозуміла: зараз чіпати його не можна. Тож на всяк випадок пристебнулася ременем і вп'ялася в дорогу очима.
Липинський любив кримські краєвиди. Добре, що в Україні є Крим. Георгій не поділяв думки, що Крим був відданий Україні Хрущовим під впливом емоцій. Це неправда. Хрущов був шоумен і зробив з передачі Криму Україні — політичне шоу. Насправді ж у цьому існувала господарська доцільність. Зміна субординації — це був розумний прагматичний крок господаря. Жаль, що в України руки до Криму не доходять…
„Історія ставиться до України, як до вередливої дитини. Ця пухкенька дівчинка Катруся хоче їсти смачненьке, бавитися в цяцьки і вимагає для себе все більшого і більшого. Вона симпатична, але трохи неповоротка.
Читать дальше