Марина Гримич - Еґоїст

— Немає.

— Я так і думала. Треба віддати належне Денису, він один із небагатьох, який не зробив типовий крок успішного сорокарічного чоловіка — не пішов „на друге коло“, тобто не одружився вдруге. Я думаю, у нього проблеми зі здоров'ям. Порадь йому, як друг, узятися за себе.

— Марна справа. Він належить до тих людей, які нехтують здоров'ям.

Марина погодилася.

— А що з твоєю фірмою? — поцікавилася вона.

Георгій знехотя розповів їй про ситуацію. Звичайно, вона не розуміється на всіх нюансах, однак має нюх. Вона вміє слухати. А вислухавши, починає фразою: „Нюхом чую…“

Ось і зараз вона уважно вислухала його, а коли він закінчив, сказала:

— Ти не дуже побивайся, Георгію. Нюхом чую, все буде гаразд. От побачиш: ти ще виграєш від цього!

Повірити їй було дуже важко, просто неможливо. Однак він знав: Марина рідко помиляється. І все-таки заперечив їй:

— А мені здається, що тобі таки доведеться замовляти циганський табір на мій похорон…

Вони наближалися до Феодосії.

— Куди їдемо?

— Треба на карту зиркнути. Євдокія в селі квартиру наймає…

— Чому не в санаторії чи не в готелі?

— Вона любить природний відпочинок. А тут гарний клімат для астматиків. У неї син хворий.

Перед указівником населеного пункту Георгій спинився.

— Нарушаєм… — пожартувала Марина.

Георгію було не до жартів.

— Я боюся! — признався він. — Мій приїзд означатиме, що я вже остаточно все вирішив. А я вагаюся.

— Ну то повертай! Мені теж не дуже хочеться бути третьою зайвою поміж вами. Ти їдь назад, а я не зізнаюся, що їхала з тобою і що ми разом відпочиваємо… Хочеш?

— Хочу! — зрадів Георгій цій пропозиції. Однак, завівши двигун, передумав: — Не хочу!

Він рвонув машину, і вони увірвалися в приморське село, здійнявши за собою куряву.

Під'їхавши до будиночка, що стояв на невеличкому пагорбі над морем, Георгій побачив Євдокію у ситцевій сукні, білій сільській хустці на голові. Вона розвішувала на мотузки випрану білизну. Озирнувшись на гуркіт машини, вона так і завмерла, а її руки вчепилися у прищіпки на мотузці.

Вона була дуже природна і дуже чиста. Смаглява шкіра відтіняла білосніжну хустку, що стримувала її неслухняне волосся. Вона дивилася на нього поглядом, яким зустрічає дружина рибалки свого чоловіка, що повертається з моря після небезпечного шторму. В її очах було те, що завжди шукав Георгій в жінках: надійність, чесність, шляхетність і жіноча сила. Він зрозумів, що правильно зробив, приїхавши сюди.

Марину з хлопчиками поселили в одній кімнатці, а Липинський зупинився з Євою в іншій, з виглядом на море. У цій невибагливій хатині Георгій уперше за багато років відчув душевний спокій і скімливе ностальгійне тремтіння: він неначе опинився у своєму дитинстві. Колись вони з мамою винаймали подібний будиночок на морі, біля якого ріс садочок з персиками та інжирами.

Щоранку Георгій, Євдокія, Марина і двоє хлопчиків снідали у дворі під великою шовковицею, а потім ішли на море. А море тут було зовсім не таким, як у Ялті. Воно було м'яким і доброзичливим. У будь-яку пору дня.

Липинський бачив у своєму житті розкішні курорти, він часто відпочивав у п'ятизіркових готелях. Але тільки зараз відчув повну насолоду від спілкування з морем. У цій простій халабуді над морем з простою їжею і рипучим дерев'яним ліжком, яке додавало їм з Євою особливих клопотів (адже за стіною спала Марина з хлопчиками), він відчував щастя, яке інколи називають земним.

Єва була палкою коханкою. Крім того, відчувалося, що вона дуже давно не спала з чоловіком, тож її пестощі були дуже чуттєві та свіжі. Георгій же ловив себе на думці, що не знає, як поводитися з нею в ліжку. Він зовсім розгубився. Стосунки з Євдокією були зовсім інакші, ніж з іншими жінками. Кохання з нею не було для нього процесом задоволення його власних сексуальних потреб, а навпаки, він „працював“ тільки на неї і при цьому із жахом усвідомлював, що до кінця не розуміє, чого їй хочеться і чи їй насправді добре з ним у ліжку. Він стільки часу прогаяв з попередніми жінками! Він так і не навчився кохати їх! От і зараз його власний досвід виявився нічого не вартим! Георгій відчував себе, немов „перший раз у перший клас“. Його охоплювали почуття радості, гордощів за себе і страх перед невідомим.

— Ти за мене вийдеш заміж? — питав Липинський у Єви.

— Так. А ти не боїшся?

— Боюся.

— Чого саме?

— Твоїх націонал-боротьбістів. Скажи, що це неправда.

— Кажу, що це неправда. Для тебе я відрікаюся від усього…