Марина Гримич - Еґоїст

— Його треба вбити… — тихим сталевим голосом промовила Євдокія.

У Георгія почався складний час. Так тяжко йому не було ніколи. Міліція, слідчі, розбірки, дзвінки знайомим… І… глухий кут. Нічого не можна довести. Нічого не можна, вирахувати. Усі неначе змовилися. Ніхто не хоче влазити. Ніхто не хоче брати на себе відповідальність. Ніхто не хоче ризикувати своїм місцем. Ніхто не хоче ризикувати своїм життям. Слідчі безпорадно здвигали плечима: мовляв, нічого не зробиш… ми, звичайно, робитимемо все можливе… Однак шансів — обмаль… Георгія це казило. І раніше таке було, але це стосувалося інших, а не його самого. Тепер усе інакше. Тепер він у їхній шкірі. Безпорадний і голий перед лицем „безпредєла“.

Єва увесь час була поряд. Її присутність дуже полегшувала Георгієві життя. Коли він вів безкінечні монологи, вона клала свою руку йому на плече, і йому ставало легше. У ці дні вона була стримана і замислена. Кілька разів Георгій ловив дуже дивний вираз на її обличчі: він довго не міг добрати слів, аби потрактувати його, і нарешті йому спало на думку: на її обличчі у ті хвилини була закарбована жага до помсти.

Зловивши його погляд на собі, вона миттєво змінювалася і ніжно посміхалася.

Дзвонив Ігор Ільчишин і пропонував свої послуги: якщо треба, він негайно перерве відпустку. Георгій подякував, проте без ентузіазму. Марина вихопила у чоловіка трубку і рішучим голосом додала:

— Мені щось не подобається твій голос. Чого ти розкис? Пам'ятай, що я тобі сказала: все буде добре. Ти ще виграєш від цієї ситуації. Ти мені віриш?

— Вірю, — сказав він мляво. Йому дуже хотілося вірити. Але голос у нього був не зовсім переконливим. Це відчула Марина, тож зробила ще одну спробу:

— Ти ж — Георгій, а отже, переможець! Ясно?

— Ясно, — вже веселіше відмовив той.

— Передай Євдокії, що її малий переможець в порядку.

Дзвонив і Денис. Спершу став жартувати, мовляв, він попереджав, що не варто „ображати“ Антипова. Але коли Липинський досить різко відреагував на цей жарт, той запропонував йому свій варіант допомоги: натиснути на Антипова згори, з податкової. Георгій відмовився.

Приїжджав Ромко. Цей хлопець виявився мудрішим. Він нічого не казав. Потиск його руки важив для Георгія більше, аніж розпатякування Дениса.

Після того, як Липинський остаточно зрозумів, що нічого не зможе зробити в цій ситуації, він впав у депресію: перестав виходити з дому, припинив голитися. Він лежав на ліжку і тупо дивився в стелю. Єва сиділа біля нього на стільці і мовчала. Це його заспокоювало. Він дуже неохоче відпускав її, коли треба було вийти в магазин, і тривожно чекав повернення. Георгієві здавалося, що коли вона поряд, йому ніщо не загрожує.

Єва увесь час мовчала. Мовчки прибирала, готувала їсти, прала, прасувала. Час від часу вони вмикали телевізор і дивилися новини.

Якось уранці він не застав Євдокії біля себе в ліжку. Це його насторожило, а потім і налякало. Вона його ні про що не попереджала. Георгій звівся з подушки на ліктях: його голова паморочилася від довгого лежання. Він вийшов у вітальню. Там Євдокії не було. Він зиркнув на картину: сокіл-сапсан дивився йому прямо у вічі. В його очах було торжество. Щось засіпалося у Георгія в грудях. Він відчув якесь хвилювання. Це хвилювання було невідомого походження, проте він зрозумів, що це передчуття.

Липинський ще раз подивився на сокола. Так, його погляд хотів щось сказати. Георгій боявся думати, але йому здавалося, що погляд був упевненим і радісним.

Він поплентався на кухню. Євдокії не було й там. Він заварив собі кави і випив з сухариками. Вийшов на балкон: сусідній парк прокидався від сну і привітно шелестів. Георгій пішов у ванну і прийняв душ. Потім поголився і вдяг білу сорочку. Сів у крісло і став чекати.

Подзвонили у двері... він підхопився і побіг до дверей, хоча в останню мить згадав, що у Євдокії — свої ключі.

— Хто там? — спитав Георгій, підозріло вдивляючись у „вічко“.

— Посильний.

— Від кого? — з підозрою перепитав Липинський.

— Від Османова.

Георгій відкрив двері. Посильний передав йому якусь пласку чотирикутну річ, обгорнену папером. Він заніс передачу додому і здер папір. Це був портрет Георгія-переможця. Ззаду було написано: „Георгій“ Георгію від Осман-огли. Бажаю тобі перемоги!»

Липинський посміхнувся. Уперше за багато днів.

У квартиру увірвалася Єва. Саме увірвалася, поспіхом грюкнувши дверима, неначе тікаючи від когось або від чогось. Побачивши Георгія після душу і гоління, в білій сорочці, вона закам'яніла на порозі, однак за мить вже оговталася, зняла взуття і сама пішла у ванну. Вона дуже довго не виходила звідтіля. За якийсь час Георгій почув, що вона мугикає пісню. Він не міг повірити вухам. Так, вона співала. Крізь шум води він намагався розібрати мелодію і слова…