Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Обрегочешся.

Що може бути простішим за віру?

Просто обрегочешся.

Пан Ярославський прийшов у свою квартиру, коли вже було зовсім темно. Він із тремтінням очікував, що хтось стукне його по голові у темному під’їзді, а коли цього не сталося, відчув, що щасливий. Відчув, що про нього дбають.

У квартирі було порожньо.

Пан Ярославський втомлено повалився на бамбетль на кухні та притлумив світло. Він хотів спати. Він знав, що він зараз зробить. Він прийме гарячу ванну. Вип’є гарячого какао на ніч. Він подякує відповідаючій стороні за цю безмежно просту можливість. Вранці підніметься рано. Раніше, ніж на роботу. Не можна пропускати стільки часу надаремно. Він прокинеться вдосвіта і буде дивитися, як сходить сонце. А далі піде робити своє життя, але тепер усе буде по-інакшому.

Коли пан Ярославський засинав, він побачив немовля, яке погойдується на листові кушніру серед безмежних вод теплого сяйливого океану. Немовля усміхалось йому.

«Це і є Ти?» – було його оcтанньою думкою.

Відповіддю був спокій.

2011

У домі Брохолів, попри пізню годину, горіло світло.

Не спав батько дому, старий Брохоль. Йому було над чим журитися. Сьогодні його син сказав, що він – вегетаріанець.

Сталося це так.

Брохоль, нічого не підозрюючи, зайшов на кухню повечеряти. Він щойно повернувся з роботи, втомлений, тільки помив руки з вулиці. На кухні – картина Рєпіна. Його благовірна сиділа, вся червона, втирала запаскою сльози з очей. Над нею стояла невістка і заспокоювала:

– Наталіє Бронеславівно, Наталіє Бронеславівно, ви тільки не переживайте. До серця близько не беріть. Нічого ж страшного не сталося…

Син Брохоля сидів на табуретці посеред кухні, звісивши голову. На столі стояла тарілка з трьома котлетами.

– Та як не сталося! – схлипувала Наталія Бронеславівна, дружина Брохоля. – Ну, як не сталося, Галю? Як не сталося, якщо сталося? Ой, Божечку-Божечку…

– Що сталося? – спитав Брохоль з порога.

Наталія Бронеславівна заридала дужче.

– Тату, – син підняв голову, сам, видно, ледь втримуючись від того, щоб не заплакати. – Можеш мене вбити. Я готовий. Я не жартую.

– Що ти накоїв? – запитав Брохоль грізно, а сам відчув, як неприємно занудило на серці. – Що сталося, я питаю? Ану, не мовчи!

– Я… я став вегетаріанцем, – сказав малий, і Наталія Бронеславівна заридала дужче.

– Знову? – спитав Брохоль і відчув, як усередині в нього нагрівається запобіжник.

– Так, – звісив голову син. – Знову.

– Нащо? Нащо ти нам це робиш? – крізь ридання простогнала Наталія Бронеславівна.

Невістка гладила її по голові та заспокоювала. Брохоль зауважив краплі пустирника на столі, і їхній запах навіяв на нього жах. Син знову став вегетаріанцем.

– Та я що, я що, – виправдовувався малий. – Я що, вам щось зле роблю? Я ж не вам не даю м’яса їсти. Мам, ну припини!

Брохоль зміряв сина з голови до п’ят поглядом, оцінив його тонкі плечі, тонкі ноги, і у скронях у нього загупало. «Рослина, – подумав він. – Рослина ти, а не чоловік». Брохоль відчув, як усередині згорів запобіжник. Ще трохи, і він утратить самоконтроль.

Точніше, втрачає… Втратив.

Брохоль підійшов до холодильника, рвучко відчинив дверці, дістав звідти палку ковбаси і жбурнув її на стіл.

– Це що таке?

Син мовчав. Невістка дивилася на Брохоля круглими очима. Він проіґнорував її, продовжував свердлити сина поглядом.

– Це що таке, я питаю?

– Ковбаса.

– Для кого вона?

Син знизав плечима.

– Для тебе. Для мами. Для Галі.

Брохоль дістав з холодильника сосиски і кинув ними об землю.

– Сосиски купую. Ковбасу купую. М’ясо… – Брохоль поліз у морозильну камеру і дістав звідти шмат замороженого м’яса. – М’ясо купую. Ти знаєш, скільки зараз кілограм м’яса на базарі коштує? Ти гадаєш, мені так легко ці гроші даються? Гадаєш, так просто прийшов і купив? Кому я це все купую? Для кого я це все роблю?

Брохоль із люттю жбурнув м’ясом об лінолеум. Невістка здригнулася. Син не реагував.

– Синочку, ну нащо ти так із нами? – протягла Наталія Бронеславівна.

– Та я ж не вам, – знову спробував пояснити син. – Я ж… я просто не можу це їсти.

– Вчора їв, а сьогодні вже не можеш?

– Наталіє, я подзвоню мамі, – сказав Брохоль. – Зараз-зараз, чекай-чекай.

Брохоль почав набирати на стільниковому телефоні Надію Дмитрівну, свою маму.

– Прийде баба Надя, вона з тобою поговорить… – сказав Брохоль більше у слухавку, ніж синові. – Алло, мамо? Мамо, то я, Вітя. Так, сталося, сталося. Та от, малий м’яса їсти не хоче. Прийди, скажи йому щось. Ну давай. Ага. Чекаємо.