Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

– Приходжу, – каже мені Ганя, – я до Подоляків на подвір’я, а там – Інокентій лежить, весь блідий, аж синій. Губи почорніли, – каже, – щоки ся запали йому, біля нього на землі сидить Марина з балією, і він туди вомітує. [17]Як побачив мене, став голосити: людоньки, каже, рятуйте, то відьма якась, а не жінка! Вона мене блекотою годує!

І все в балію вертає. І все матюками покриває.

А Марина:

– Ви, – каже, – Ганю, не дивіться, що він так лежить. Я йому трав наварила, то йому тепер усі його бзики через рота назад лізуть. То нічого, – каже, – прорветься та й посвітліє.

А Інокентій як закричить:

– Трав вона мені наварила! Блекоти мені, блекоти! – і вертає все, вертає, раз за разом.

Ганя мені каже:

– Мироне, я так ся злякала того! Якби чорта якого побачила. А Марина на нього вилізла і давай йому по спині ся доптати. А Інокентій знай тілько хрипить і ся задихає. Тоді Марина на нього відро води шусь і знов давай ногами спину містити. Переверне на інший бік – і по грудях цибає. А потім як плигне, як скочить йому на груди, так щось і захрумтить. Видихнув Інокентій і ся заспокоїв, тільки тихо голосив: «Ой, людоньки, що коїться». А дні через три, – каже мені Ганя, – бачить: гуляють під ручку. Марина веде Інокентія. А Інокентій поволеньку так ноги переставляє. Горб розпрямився, плечі розійшлися, обличчя проясніло. Ганя в них питається: «А горб куди діли?» – «А в землю втоптали», – чуєте? І сміється. Коси такі ладні має, личко таке все рум’яне. Похорошіла. І в Інокентія трохи ся розвидніло в очах.

– І пішла по селу чутка, що Марина свого чоловіка вилікувала. Почали до неї люди приходити, щоби їм трохи де спину порихтували, а вона каже: «То все до чоловіка, він у мене спини рихтує». Ви би чули, що то там за крики стояли на дворі! Гейби концтабір який. З вулиці як подивишся, Інокентій там прямо на дворі переверне, п’ятами в землю увімне, за руки-ноги потягне і покладе під деревом відлежуватися. По троє-четверо там під деревом лежать і стогнуть тихенько, а потім всі до отця Романа йдуть на прощу, в інший кінець села. Там їх панотець висповідає, причастить, залишить на ніч, якщо треба, молоком гарячим напоїть, а потім вони собі з Богом їдуть 113-тою маршруткою додому. Але буває, знаєте, і навпаки.

– Буває так, що панотець не раз каже: ідіть перше до брата мого, юродивого Інокентія, а тоді вже до мене. Я, каже, вам би зарадив, та ви не почуєте. До нього ідіть. І йдуть людоньки через усе село аж до старої Подолячки. А там на дворі Інокентій сидить. «Лягай, – каже, – тутво, на мішки», – а сам з’їсть блекоти і давай місити, що є моці. Старих молодими робить, чи ви таке чудо бачили десь? Хто як із хреста знятий до Інокентія приходить, той потім літає. А хто як сич надутий приходить, той потім як убитий до панотця Романа повзе. А кому треба, тому після сповіді Михась, синок панотця, лазню нагріє і так віниками відпарить, що в чім хочеш покаєшся. А буває і так, що прийде хтось до Інокентія, а той сидить, блекоти наївся, гірко-гірко йому, а очі ясні-ясні. На людину подивиться і так тільки, знаєте, скаже: «Клас-с-с!» І вже людині легше стає. Така ото в них, бачите, кооперація.

– А що ж ви? – спиталася мама. – Стільки хорошого про брата Інокентія розповіли, що треба буде наступного разу самій піти до нього. Тільки ж блекоти їсти не хочеться.

– А я, – сказав чоловік з аличею, – потрапив до рук брата Інокентія ще у дев’яносто сьомому. Молодий іще був. Якраз жінка пішла від мене, і я став гулящий.

– А пішла від мене жінка ось чому. Коли я вчився в інституті, вподобалася мені одна старшокурсниця. Вона займалася легкою атлетикою, метала списа, була комсомолкою і дуже такою, знаєте, активною особою. А я – що? Завжди такий був, як зараз. В окулярах…

– Але ж ви без окулярів, – зауважив я.

– …низенький…

– Але ви досить високий, – сказала моя мама. – Та ви як мій син, а мій син знаєте який високий!

– …і постійно в носі щось наколупував. Коли вступив до інституту, то побачив, що мої одногрупниці всі виснуть на хлопцях плечистих, мужніх. Став ходити у спортзал, їсти дитяче харчування, і в мене щось там стало наростати. З’явилися біцепси, трицепси повилазили, дельтоподібний м’яз оформився. Я полюбив ходити на пляж по неділях, знайомився з цвітом комсомолу, став вести активне життя. Але тільки в мене виріс біцепс, я мовби прозрів і побачив, що дівчата більше вішалися на тих, у кого були блат і квартира. Я почав працювати у дві зміни і після роботи ходив розвантажувати вагони, щоби заробити хоч би на порядну маринарку. І от, у мене з’явився файний спінджак, а до нього ще машина «Жигулі», і жінки почали на мене вже дивитися трохи інакше, але я знову зустрів свою стару любов з інституту, вона була сама, працювала на кафедрі біології в нас у Львові та не хотіла зі мною, футбольним тренером, нічого мати спільного. Тоді я зважився на другу вищу освіту, бо перша була з фізкультури, я вчитель фізкультури за освітою, хочу вам сказати.