Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Брохоль закрив телефон-«жабку» і переможним поглядом окинув сина.

– Зараз баба тобі все розкаже. Боже! М’яса він не їсть. Ну, як так? Поясни мені, як так, що ти м’яса не їси?

– Не можу. Мені трупами смердить.

– Та де ж там трупами смердить, скажи мені, – озвалася Наталія Бронеславівна, вся в сльозах. – Свіженькі ж котлетки, що ти вигадуєш…

– Та він хворий. Він ПРОСТО хворий, – дійшов висновку Брохоль. – Ти подивися на себе. Голота. Дивись, які в тебе руки. Які ноги в тебе! Аж зелений весь. Ти ж… ти ж недорозвинутий!

– Михайле Петровичу, ну що ви таке кажете, – обурилася невістка.

Син мовчав, тільки кивав головою.

– Ти подивися на своїх однолітків! Ти подивись, які в них мордяки. Які в них животи. У них є машини. У них є квартири. У них є постійна робота.

– Ну, до чого тут оте? – спитав малий.

– До того. До того, – сказав Брохоль і кивнув головою. – То все до того. О, мама йде. Чекай-чекай, зараз із тобою баба Надя поговорить.

Невістка зітхнула. Малий – анітелень.

Брохоль впустив маму до хати і провів її на кухню.

– Де там він? – ще з коридора загукала баба Надя. На кухню вона зайшла з тонометром під пахвою і фонендоскопом на шиї. Надія Дмитрівна була терапевтом на пенсії.

– Андрійцю, ти чому м’яса їсти не хочеш? – з порога озвалася вона до малого.

– Мені не смакує.

– Та в нього фйоли в голові, – кинув з-за плеча Брохоль.

Баба Надя сховала усмішку, опустила погляд і спитала тихим голосом:

– Може, ти себе кепсько почуваєш? Тебе нудить? А сеча яка? – Баба Надя підійшла до малого і заклала у вуха фонендоскоп. – Ану, дай я тебе послухаю.

Баба Надя стала слухати малому груди, потім спину.

– Ану, горло покажи.

Малий розтулив рота, і баба Надя обстежила його мигдалики.

Нарешті баба Надя вийняла фонендоскоп із вух і сказала:

– Щитоподібна трохи збільшена.

Далі вона сіла навпроти малого, взяла його за руку і почала мацати пульс.

– Скажи мені, Андрійцю, може, в тебе апетиту немає?

– Є апетит.

– Сон не порушено?

– Не порушено.

– Може, тебе щось непокоїть?

– Та нічого мене не непокоїть!

– Тоді чого ти м’ясо не хочеш їсти?

– Мені від нього зле, скільки разів вам повторювати! Баба Надя глянула на Брохоля і кивнула, мовби підтверджуючи його здогадки щодо сина.

– Андрійцю, м’ясо їсти треба. Твій організм росте, і якщо ти не їстимеш м’яса, то помреш.

– Бабцю Надю, академік Углов іще в шістдесятих визначив, що незамінні амінокислоти виробляються в організмі людини. Їсти м’яса нема потреби. Усі потрібні амінокислоти синтезуються кисломолочними бактеріями в товстій кишці.

Баба Надя відвела погляд, але Брохоль, добре знаючи свою маму, відчув, що і в неї щойно впала планка.

Баба Надя гримнула п’ястуком по столу:

– Та що то таке має бути? Тато тобі купляє і ковбасу, і сардельки, і м’ясце свіженьке, а ти он який! Ну, подивіться на нього! В кого ти такий вдався? Хто тебе такого навчив? Шо то за фільозофія така?

– Бабо, то не філософія, мені просто не смакує м’ясо.

Баба відвернулася і затулила обличчя рукою.

– Навіть не хочу того слухати. Навіть слухати того не хочу, ти мене чуєш?

– Мамо, та не плач. – Брохоль підійшов до баби Наді.

– Боженьку, що ж то за кара така? – затужила Надія Дмитрівна. – Заморити себе вирішив.

– Ну, гаразд, – сказав нарешті малий. – Ми з Галею зайшли, загалом, повечеряти. Час нам іти додому.

Брохоль став на порозі та загородив їм прохід.

– Ви куди? – спитав він.

– Додому.

– Ваш дім тут.

– Тут ваш дім. Наш дім через дорогу, – сказав син. – Можна я пройду?

Брохоль дав йому пройти. Говорити не було сили, звело зуби. Син зупинився біля нього.

– Тату, вибач, що я не їм м’яса.

– Ну, може, хоч рибу?

– Ні, риби теж не їм.

– А яйця?

– Теж ні… Тату, вибач… Вибач, чуєш? Я знаю, як це боляче тобі…

Брохоль не міг говорити. Та й не було там з ким говорити. У нього більше не було сина. Щоб не показувати цього, він почав збирати з підлоги сардельки. Підібрав біля раковини шматок м’яса.

– Діточки, зачекайте, – зірвалася Наталія Бронеславівна. – Візьміть хоч кашу з собою…

– Та в нас є каша, Наталіє Бронеславівно!

– Як же ж ви тепер жити будете? – заламувала руки Наталія Бронеславівна. – Що ж вам дати? Може, борщу вам налию в банячок маленький?

– Та ж він на кості, Андрійко те їсти не буде… Наталіє Бронеславівно! Ви тільки не хвилюйтеся, я якось годуватиму його, ви не переживайте, він не пропаде…

– Та як же не хвилюватися, як же не переживати… – причитала Наталя Бронеславівна у коридорі, поки діти взувалися й одягалися.