Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

– На все добре, хай вам щастить! – озвалися діти і вийшли з хати.

У хаті панувала мовчанка.

Брохоль зібрав усі сардельки з підлоги в тазик і поставив його на стіл.

Він узяв одну сардельку, роздягнув її, наче банан, і в три укуси проковтнув.

– Вітю, піди завтра до них додому, розберися з ними. Тобі треба з ними серйозно поговорити, – сказала баба Надя.

– А нині що в нас таке було? Що я йому завтра казатиму?

На кухню повернулася Наталія Бронеславівна.

Баба Надя з появою Наталії Бронеславівни авторитетно сказала:

– Я гадаю так, Вітю. Що треба було його силою нагодувати. Ти за руки потримав би, а ми йому ті котлети запхали б.

– Цур на вас! – сказала Наталія Бронеславівна. – Ви хоч розумієте, що кажете? Та йому вже не п’ять років, щоб його силою годувати.

– Нє, то так лишати не можна, – сказала баба Надя. – Ви собі як хочете, а я завтра ще з ним поговорю. Я пішла. Вітю, проведи мене.

Біля дверей баба Надя прошепотіла Брохолю:

– Вітю, то все невістка. Я тобі кажу, то все вона. Така ладна дитина була, і дивися, що вона зробила з нього.

– Гаразд, завтра, мамо. На добраніч.

Він зачинив двері на три замки.

Наталія Бронеславівна пішла в ліжко.

Брохоль зайшов на кухню, де йому так і не дали повечеряти, і з’їв ще одну холодну сардельку. Потім пішов у душ, злий від голоду.

Вийшов із теплого душу трохи подобрілий. Брохоль заглянув на кухню, і погляд його знову впав на три нечіпані котлетки.

Йому стало невимовно шкода сина. Так шкода, ніби той помер.

Брохоль зробив собі чаю, врізав хліба і з’їв дві котлети з хлібом.

Коли він почав їсти третю котлету, то чомусь подумав, що його син ніколи більше не сидітиме ось так, як сидить він, сам, на кухні, з опущеним абажуром, не заїдатиме котлету хлібом. Брохоль не знав, хто з них на цей момент здався йому більш самотнім – син без котлет чи він сам без сина. На котлету з очей Брохоля потекли сльози.

«Та я ж тобі як краще хочу, розумієш? Як краще, – сказав Брохоль, запихаючи в рот котлету. – Я ж тобі добра бажаю».

Котлета не лізла. Брохоль почав схлипувати від сліз. Яка дурість – так утратити сина. Який біль. «Я знаю, як це боляче, тату…» – здається, його останні слова були такими.

Втрачати сина боляче. Ніби втрачаєш шматок себе.

Раптом Брохоль подумав, що він може зайти до сина в гості завтра і вибачитись. Адже син не помер зовсім. Він не помер насправді. Він живий. Зрештою, сьогодні син міг сказати, що збив на машині людину і що його посадять. Або могли сказати, що хтось збив машиною його сина і його син тепер інвалід. Або й взагалі того, боронь Боже…

Брохоль повеселішав.

Він витягнув із холодильника ще пару котлет, помідор, огірок і нарешті нормально повечеряв.

2011

Ми зустріли його на зупинці, я і моя мама.

Він – чоловік років п’ятдесяти в тапках на босу ногу і солом’яному брилеві – сидів під магазином «Радехівське курча» і продавав аличу з кошика.

– По чому ваша алича? – спиталася мама.

– По п’ять, прошу пані. Беріть, хороша алича. Насипати вам?

Моя мама подивилася на захмарене небо, ніби радилася з таємною доктриною, і сказала мені:

– Скоро буде дощ. Я візьму літр, на вечір, зварю компоту.

Подув поривчастий вітер. Чоловік у брилі глянув у бік переїзду, звідки дув вітер, і притримав свого капелюха рукою.

– Зараз як уллє, – сказав чоловік. – Але блиснуло! Бачили?

Пролунав грім.

– Ви, прошу пані, може, до панотця ходили?

– Так, до панотця ходила. Хочеш аличі? – запропонувала мені мама.

Я взяв аличу в долоню, став їсти і плювати кісточки на узбіччя, не допльовуючи до асфальту. Ні справа, ні зліва ніяких машин не їхало.

– Так, ходила до панотця. – Мама поставила сумку зі свяченою водою на землю і роззирнулася ще раз навсібіч. Але ніщо не віщувало маршрутки.

Чоловік озвався.

– Я теж до нього ходив. Ой, пані, як він мені допоміг! Дуже добрий чоловік. Їх двоє, двоє братів. Ви не знали? Один в одному кінці села, біля озера, а інший в другому, біля лісу. Панотець наш, Роман, висвятився на священика і ся вженив, та й живе тут. А другий хтів ся висвятити, а йому не дали. Ви не чули тої історії?

– Ні, – сказала моя мама.

– Розказати?

– Та розкажіть, прошу.

– Мене, – сказав чоловік, – Мироном звати. Я дякýю тут при церкві, то все то чув із перших уст. Значить, було їх двоє братів, старший брат Роман і молодший, Володько. Володько трохи був пришелепкуватий і весь такий неладний, що соромно дивитися. При церкві обоє служками хлопці були, а коли діло пішло до семінарії, то Володьку не взяли, бо сказали, що він недоумкуватий. Володьку страшно то розгнівило, і що був він справді недоумкуватий, то виліз на яблуню і три дні сидів там, і вив, не хотів злазити. Тілько що яблука струшував надаремно. На четвертий день зняли його звідти палицями та й повели до шпиталю. В лікарні Володька тримали на пігулках і уколах, поки він звідти на третій тиждень не втік і не прибіг босий, у лікарняній сорочці, аж зі Львова сюди. Тут він жив на церковному подвір’ї, як несповна розуму, водив корів пасти, поки не знайшла його собі одна дівка, Марина Подоляк із Озер. Каже, чуєте, «з таким хлопом не засумуєш». Взяла його до себе жити, з нею мама стара жила. Марина файна жінка, побожна, то їй і віддали Володьку, аби легше було. Слухайте, що мені сусідка їхня розповідала, Ганя Нагірна. Ви Стефу Нагірну знаєте? В Пустомитах у податковій працює. То її дочка. Так от, прийшов я раз до Гані Нагірної по молоко, вона мені каже: «Сядьте, Мироне, бо я вам таке зараз розповім, що ви впадете». Ну, я сів, і вона почала розказувати.