Любко Дереш: Трохи пітьми

Дизайнер обкладинки Віталія Котляр

© Дереш Л., 2006, 2014

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2007, 2014

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2014

Цей текст було записано на аудіоплівку влітку 2006 року під час сеансу монодрами, проведеної для мене колегою-психологом V. Під час перенесення монологу на папір додані зміни були мінімальними. Цей твір не можна вважати ані художнім, ані терапевтичним – жодної з таких цінностей до нього не закладалося. Записи, що містяться у цій книзі, – не більше, ніж картографія певних теренів людської свідомості. Можливо, для тих психотуристів, у кого є досвід орієнтації на місцевості, матеріал стане в пригоді.

(на фоні віддаленого щебету горобців і ластівок чутно чоловічі голоси. Двоє по черзі вигукують фразу: «Я призиваю магічний театр!» Кожен із них робить це тричі, після чого аудіоплівка фіксує приблизно хвилинну паузу)

V.: Перш за все треба визначити ролі для каменів.

Λ.: Я буду називати героїв по черзі, як вони з’являються, а потім думатиму, яка їм найбільше підходить каменюка, о’кей? Першим з’являється персонаж, що говоритиме від свого імені, тобто оповідач. Він є Той, Хто Прихований Від самого Себе… Напевне, так його наразі й назвемо. Я не знаю, хто цей персонаж. Він є тим, що я приховую в самому собі. Щось скрите… якась таємниця. Бр-р-р, мороз по шкірі. Я думаю, ним, напевне, буде отой камінь ( підходить до каменя № 1 ). Мені треба на нього накласти руки?

V.: Просто дай спрямування, що він буде виконувати роль Того, Хто Прихований Від Себе.

Λ.: ( робить пас у бік каменя, урочисто ) Ти будеш Тим, Хто Прихований Від Себе. Ти будеш моїм особистим секретом, який я ховаю.

V.: Якщо хочеш, можеш сказати йому щось більше.

Λ.: Я ТЕБЕ НЕНАВИДЖУ!

(пауза)

V.: Чуєш якусь відповідь від нього?

Λ.: ( тихо ) «Я тебе теж». ( до Того, Хто Прихований Від Себе ) Я радий, що ми нарешті можемо подивитися одне одному в очі. ( до V. ) Він сумний, він весь у тіні.

V.: Ти бачиш, де він зараз?

Λ.: Так. Він зараз на галявині, втомлений з дороги. Він старший, років 30–32, смаглявий, чорний. Його шкіра темна через його інтереси.

V.: Ти знаєш, що це означає?

Λ.: Ні. Я бачу на ньому одежу темного кольору. Темно-зелені тони. Колись він захоплювався наркотиками, опіатами. Темно-зелений – це колір приходу. На його плечах важкий тягар. Я бачу цей тягар в образі шкіряної куртки із блискучими заклепками. Шкірянка придавлює його до землі. Зараз він просто сидить… дивиться на полонину. Він шукає людей. У ньому велике напруження. Він не отримує відповідей від світу… Здається, останні роки він щось безперервно шукає. Але постійно залишається без відповіді. Він прагне з кимсь поговорити, вилити душу, але сам себе стримує, вважає це проявом слабкості. Тому вирішив сидіти на місці. У його житті багато темного світла.

V.: У якому сенсі?

Λ.: Я не розумію цього. Можливо, у нього внутрішній світ темний. Але це не пов’язано із субкультурою: ні з металістами, ні з блекерами, ні з готами. Хоча він близький до цих людей. Колись він тусувався з ними. Бачу в ньому «темні епізоди». Тьмяне освітлення в дитинстві, темні приміщення. Стривай, я розумію. Зараз його робота пов’язана з темрявою, він працює в нічну зміну… Він звик бути сам.

V.: Ти відчуваєш його десь у своєму тілі?

Λ.: Печінка.

(пауза)

Наркотики середньої важкості. Це найбільша частина його теперішнього життя. Зараз у нього глибока криза. Депресія навіює суїцидальні думки.

V.: Чим викликана твоя ненависть до нього?

Λ.: Не знаю. Коли дивлюся на нього, у мене аж груди стискає.

V.: Спробуй це йому сказати.

Λ.: ( Тому, Хто Прихований Від Себе ) Старий, у мене аж груди розпирає від емоційної хвилі, коли я думаю про тебе. Я боюся… тебе… а може, боюся разом із тобою… ( до V. ) Він боїться чогось. Боїться майбутнього. Він не знає, що буде далі, тому що для нього все дуже невизначено. Зараз у нього життєвий злам. Усе валиться з рук, усе тріщить по швах. Він нічого не може нормально робити, нічого не може довести до кінця, і це муляє. Зараз у нього найгірші дні в житті.