Любко Дереш - Трохи пітьми

(пауза)

Λ.: ( тихо ) Я відчуваю, що брешу, коли говорю про нього.

(пауза)

Λ.: ( запитує і відповідає різними голосами )Чому я брешу, коли говорю іншим про тебе? – Тому що про мене ніхто не знає. – Ти хочеш відкритися? – Я стидаюся. – Кого ти стидаєшся?

Λ.: ( до V., тихо ) Йому здається, що на нього спрямовано безліч очей, хоча він завжди сам. ( до Того, Хто Прихований Від Себе ) Кого ти шукаєш на Шипоті? ( до V. ) Він сам достеменно не знає. Може, когось, щоби побазарити… Він прагне спілкування. Він хоче, щоб на нього звернули увагу. Від браку уваги йому зле. Він почувається дуже нещасним. Можливо, це тому в нього так темно усередині.

V.: Після цього маленького діалогу що ти почуваєш до нього?

Λ.: Тепер я можу погодитися, що така людина має право на існування.

V.: Це те, що ти думаєш. А що ти відчуваєш?

Λ.: Я не хочу, щоб ця людина існувала… Хочу, щоб це все виявилося неправдою! Щоб його не існувало!.. Він просочений жалем, і я просочений жалем.

V.: А зараз, у цей момент, які відчуття в тобі?

Λ.: Ніби ми обидвоє розплакались.

V.: Де ти відчуваєш свій жаль?

Λ.: Де? Задня частина шиї, біля черепа. У горлі. Праве вухо.

V.: Спробуй зараз не ігнорувати ці відчуття, а посилити їх.

Λ.: Спина… Ох-х, сильний біль… Він смертельно втомлений…

V.: Якщо ти зараз переключишся на інший канал, ти зможеш цю втому побачити.

Λ.: Так, проявляється. Тепер я це все бачу. О Господи, як усе чітко! Це гори, Карпати. Я сиджу на галявині, перша тераса полонини біля Шипота. Найнижчий рівень, зразу біля входу, там, де великий корч. Я завжди зупиняюся спершу на ньому, переводжу подих. Плечі просто провалюються від знемоги… ( до V. ) Я відчуваю, що мої слова стають його словами. У нього свій стиль. Він буквально проривається крізь мене. Він ХОЧЕ ГОВОРИТИ багато і гарно.

V.: Це навіть краще. Відкрий себе цим картинам. Тому, як він це повідає.

Λ.: На Шипоті спека. Ледь відчутний вітер з гір шелестить біло-зеленим листям буків. Мене глючить… Правобіч, метрів за двадцять від мене, розляглися хіпі. Вони зовсім не втомлені, їм просто ліньки. Мене вітають байдужими пальцями, складеними літерою peace . Відповідаю тим же. Все довкола сприймається уривчасто через мою втому. Але напрочуд гостро. Я знову сканую поглядом терасу, шукаю червоні шматини-прапорці.

V.: Кого ти бачиш?

Λ.: Зліва панки, вони завжди займають рівну площадку відразу біля входу. Їм на всіх насрати, і я, звісно, не підходжу і не вітаюся, бо й мені вони по це саме. Їхні дівчата всі в чорному: чорні шкірянки, чорні бандани. Футболки в тон тільки підкреслюють їх панківську окремішність. Це якісь молоді панки, підгниваючі . Дівчата ще доволі свіженькі, юнаки жваві та матюкливі. П’яні в дрельку. Б’ються за цигарки. Квиток на літак і пачка сигарет. Тоска, блін, яка тоска.

Праворуч і вище – олдові хіпі-щорічники. Вони завжди базуються в колі дерев, напинають барвисті полотнища й слухають з магнітофона Jefferson Airplane. Це патріархи Шипота, старі друзяки-хіпарі: українці, поляки, росіяни, словаки. Вони дбають про атмосферу довкола себе – ретропацифізм. Я з котримсь зустрічаюся поглядом і вітаю його піднятою рукою.

У відповідь – теж підняті руки й посмішки.

Правіше цих, ближче до обриву над водоспадом, ще одні хіпі, залюбовані в американських індіанців, поставили типі. З димового отвору куриться дим. Над галявиною панує спокій і блаженство. І жодного червоного прапорця.

Дивлюся вище і, відповідно, далі. Зір пливе, та я все одно розрізняю зграйки наметів, зібраних барвистими гронами, до яких так і кортить підійти і роздивитися, і розпитати, що по чім, та де, та звідки.

Помічаю кілька українських прапорів. Це, далебі, Львів або Тернопіль. Як правило, на Шипіт приїжджають кагалами і, за невеликими винятками, підтягуються свій до свого.

Напружую очі, і погляд відкриває нові скупчення наметів, аж до верхньої риски, звідки починається ліс. Подумки оцінюю відстань. По прямій, мабуть, трохи менше кілометра. Тераса здіймається часом полого, часом стрімко. Як би не рухався – повільно чи швидко – на підйомі впріваєш.

Не бачу жодного червоного прапорця. Мій власний поки що схований у наплічнику, глибоко під спальником.

Закидаю на спину броцак і повільно, крок за кроком, продовжую рух догори.

Зупиняюся. Український прапор, п’ять зведених наметів. Дотліває ранкове вогнище, збоку лежить перевернутий казанок. Трава довкола добряче витоптана. Можна здогадатися, що ці молоді люди приїхали чи не першими – числа так третього-четвертого… Дівчата розгнузданої тілобудови, у самих лише трусиках, гріються на сонечку. Наразі спинами до неба, але я готовий зачекати.