Любко Дереш: Пісні про любов і вічність [збірник]

Дорогий читачу! Цією книгою я завершую свій цикл, який волею випадку був названий сінайським – імовірно, через те, що почав я писати його, мешкаючи на Сінаї, у невеликому бедуїнському містечку Дахаб, облюбованому російськими (та й не тільки) дауншифтерами – людьми, котрі вирішили розірвати зі своїм попереднім, варто сказати, успішним життям заради того, аби вирушити на пошуки себе, пошуки кращого світу, більшої гармонії, врешті, просто більшої втіхи (чомусь коло їхніх шукань зосереджується, як правило, довкола пляжів Індії або Таїланду). Я теж, разом із тисячами собі подібних, свого часу (це був лютий 2011 року, перші дні революції у Єгипті) вирішив залишити все, що мав, аби усамітнитися у пустелі, відпочити від обтяжливих стосунків, від літератури, від міста, від гнітючої необхідності заробляти гроші заради того, аби з не менш прикрим відчуттям їх витрачати, не розуміючи кінцевої мети цього процесу (втім, знаходячи відраду в ньому самому). Товаришами в моїй медитації на втечу були такі ж розчаровані у житті люди, як і я, – зрештою, не менш, а навіть більш «успішні» зовнішньо (це, власне, особлива риса дауншифтера – він мусить мати чим жертвувати, аби його втеча від цивілізації справді чогось вартувала, бодай у колі таких самих, як він; дауншифтерство – не талан знедолених, дауншифтерство – це настрій розуму тих, чия чаша повна, це хай короткочасна, але революція свідомості). Не менш цікавих, успішних зовнішньо та не менш понівечених внутрішньо людей мені довелося зустріти там, де траплялося жити чи зупинятись: у Дахабі, Санта-Катріні, Каїрі, у Делі, Варанасі чи Пурі.

Зрештою, моя одісея з дауншифтингом не претендує на якийсь особливий розмах – є люди, котрі вгахали в це починання значно більше ресурсу, в першу чергу душевного, аніж я, тому я не претендую на укладання якоїсь, скажімо, першої української антології дауншифтерства. Сінайський цикл – а сюди входять збірка повістей «Миротворець», роман «Остання любов Асури Махараджа» та, власне, ця книга оповідань – писався лише для того, аби розділити з читачами відчуття перетворення, котре може настати в житті (а може й не настати), коли як слід розчаруєшся в усьому, що мав до цього часу, – у стосунках, у розумінні, у славі, у багатстві та суспільному положенні, – і внаслідок цього дійдеш до особливої внутрішньої межі, за якою починаєшся вже невідомий ти, якого сам не знаєш, який може дивувати і який, головне, є тим справжнім тобою, котрий усе намагався дати знак про своє існування і врешті, серед темної ночі душі, таки був почутий (слава Богу!).

Тексти «Пісень про любов і вічність» створювалися в період із літа 2011 року («Zobaken nicht kusaken») й аж до перших днів 2014 року, коли я вставляв останні слова в оповідання «The Йог». Це – проза еміграції. Але не тільки (й не стільки) еміграції буквальної, фізичної, скільки еміграції внутрішньої, коли зовнішні обставини перестають нам приносити те відчуття комфорту й безпеки, яке приносили раніше (зауважу, людина схильна вважати безпечною навіть найбільш обтяжливу ситуацію, аби в ній була стабільність).

Це внутрішнє незадоволення з існуючого стану речей змушує шукати причину нещастя – спершу в світі зовнішньому, а потім – зазираючи вглиб себе. Це оповідання про велику ніч душі, яку змалював іспанський містик Сан Хуан де ля Крус у трактаті «Сходження на гору Кармель» (це, до речі, його вірші так подобались дону Хуану з книг Карлоса Кастанеди!). Це оповідання про сучасних заробітчан духу – емігрантів у соціальні мережі, втікачів у внутрішні Індії, хіпі середнього класу, сільських магів і міських йогів, астрологів і бізнесменів, малих і великих людей, що опинилися кожен перед підніжжям своєї гори Кармель, власного Сінаю, зважуючись (або не зважуючись) піднятися на вершину й зустрітися там із самим собою.

На цім хотів би також подякувати всім, хто був поруч, коли я сам стояв перед подібним вибором – сходити чи ні, – і хто, врешті, допоміг мені в цьому. Тому – поклони Толіку Рикову за те, що витяг із утроби, Артурові Дзюбі за потойбічний гумор, Олегу Георгієвичу Бахтіярову за непохитну вольову позицію, Віктору Антончику – за погляд на Артеміду, Віталію Васильовичу Семенцову – за журавля, у якого я повірив; а також: Сергію Дацюку, Борису Медвідю, Сергію Бризгаліну, Жені Бардіній, Андрію Худику, Юлі Бацалюк, Олені Загробській, Олені Каїнській, Дімі Коломойцеву, Яні Мерзлих, Денису Іванову, Денису Козловському, Ґені Оверченку, Насті Чміль, Кості Дорошенку, Кості й Олі Вержиківським, Антону Ревіну, Ірі Макеєвій, Ксюші Мельник, Сергію Жадану, Христі Венгринюк, Рею, Іллі, Петру Потопахіну, Володі Бондарю, Володі Сливці, Поліні Єрко, Роману Гаврилову і всім тим сотням маленьких слуг великого Режисера, котрі брали, беруть і вічно будуть брати участь у Його величному спектаклі.