Васіліса Трофимович - Любов на лінії вогню (збірник)

© В. М. Трофимович, 2016

© О. Дрига, передмова, 2016

© В. М. Карасик, художнє оформлення, 2016

Редактор глянцевого журнала. Ухоженная шатенка с идеальной фигурой и не менее идеальным гардеробом. Даже имя ее было пафосным и неземным – Василиса. Именно такой знали ее мы, журналисты, в 2013 году. Василиса Трофимович работала в пресс-службе Днепропетровского облсовета. Симпатичная, милая, с острым умом, но все же – просто девочка из пресс-службы. Мы, журналисты Днепра, и не подозревали, что всего через год она станет для нас единственным связующим звеном между двумя мирами – миром, где по-прежнему по пятницам напиваются и ходят по барам, и миром, где жизнь и смерть давно слились воедино, а стрельба стала привычным аккордом для пятничных и других вечеров.

Начиналось все нетривиально. Однажды я встретила Васю, тогда еще не подругу, а просто знакомую, возле ОГА. «Я работаю в штабе Нацзащиты», – сказала она. Денег не платили, но она знала, что делает что-то важное. Еще до этого фотографии Василисы с табличкой «Площа Героїв Майдану» облетели весь интернет. Она стала одним из символов революции. Она была везде. Ею восхищались. Ее ненавидели. Уволили с работы. По сути за публикацию этих фото в Фейсбуке.

Дальше было несколько недель неопределенности, а после – авантюра под названием «Донбасс». Я улыбалась, когда видела эту уже блондинку в камуфляже. Я не понимала. Долго не понимала, что той девочки с большими карими глазами уже нет. Ей уступила место женщина – сильная, жесткая, бескомпромиссная.

Знаєте, я постійно думала, що мені не написано на долі зустріти таких чоловіків, якими можна пишатися, з якими можна почуватися у безпеці, які є мужніми та відважними й одночасно вихованими та освіченими. І, мабуть, я забагато нарікала, бо у мене їх з’явилось аж 600. Кожного з них я люблю і глибоко поважаю. Бо вони – кращі з кращих. Вони – бійці батальйону спецпризначення «Донбас».

Сьогодні мої соколи склали присягу на вірність народу України і з честю увійшли до складу Національної гвардії України. Уявляєте, тричі на день з очей лилися сльози гордості і суму. Бо я боюся за кожного з них, бо їхні життя і справді цінні.

Тричі хлопці витирали ці сльози. Вони пообіцяли мені, що повернуться, пообіцяли, що з ними ми у безпеці, і навіть сказали, що я найкраща.

Окрема розмова – дівчата. Справжні подруги. Для яких подвиг – сам факт того, що вони вирішили на рівні з чоловіками стати на захист нашої держави. У ЗМІ їх називали жінками війни, але запевняю – ці жінки принесуть нам мир.

Я молитимуся за них. Усіх. Кожного. Моє серце з вами.

…За кадром залишаються життя. Долі. Люди. І в очах закипають сльози, бо так боляче ще не було ніколи. Сьогодні я втратила справді близьких людей. Я не можу уявити, що лише вчора розмовляли, обіцяли зустрітися днями, а тепер я вже не почую їхнього голосу. Тепер я не зможу їх обійняти. Вони вже не проїдуть повз мене на завдання, залишаючи пил від колес і вигуки «Мала, чекай! Повернемося!». І той, кому написала повідомлення «Тільки живи, прошу!», за 20 хвилин до смерті більше не скаже мені: «Васюню, зустрінемось у Красноармійську! Скоро! Чуєте, хлопці, Вася усім передає привіт і каже, що любить…. А мене ще й віртуально обіймає». Господи, ну за що так жорстоко з ними?! Ну як же так?! Ну чому саме їх?! Я не нарікаю. Пробач. Просто, мабуть, цей біль назавжди. Бо коли вони йдуть – в мене німіє частинка душі.

С этой женщиной я не побоялась в июле 2014-го поехать в зону АТО. В легком оранжевом сарафане я отправилась в мир, о котором не понимала ничего. Она же была тут королевой. За время пресс-туров с Василисой Трофимович ни один журналист не пострадал. В СМИ выходили прекрасные материалы, а мы возвращались домой невредимыми, но немножко другими.

Мій любий «Дніпро-1».

Перші добровольці, які виступили на захист східних кордонів Української держави, коли Донбас спалахнув вогнем.

Тоді, у серці добровольчого руху, у Дніпропетровську, було створено не один батальйон. Найсильнішим з них став «Дніпро-1», командиром та батьком-засновником якого був Юрій Береза.

Я дякую вам, дніпряни. Тим, хто був справжнім лицарем і з честю носив шеврон підрозділу «Дніпро-1». Маріуполь, Сватове, Новоазовськ, Чермалик, Лебединське та інші «гарячі» точки на карті цієї війни. І звісно ж – головна перемога, Піски. Влітку 2014 року ви завдяки своїй хоробрості і мужності відбили невелике село, яке насправді являло собою «ворота» Донецьку.