Васіліса Трофимович - Любов на лінії вогню (збірник)

P.S.Моя історія кохання у книзі відсутня.

Котрий день поспіль Олена працювала, не підіймаючи голови, не відриваючись від вишивання. Стібок за стібком – вона вишивала весільну сорочку коханому, а голка колола пальці… Та зовсім скоро, за декілька тижнів, він повернеться з війни. Відпочине трохи вдома, знову звикне до мирного життя, а далі на них чекає весілля. Як багато надій для них обох було у цьому слові! Наче рятівний канат, який ось-ось висмикне його із жаху бойових дій та поверне їй.

Він звичайний коваль. Такий простий, на перший погляд, хлопець. Козак. З довгим чорним чубом, широкими плечима та добрими очима.

Звичайний, але тільки на перший погляд. Бо звичайних на цій війні не буває. Насправді ж він – той цвіт української нації, який зветься добровольцями. Боєць першого в Україні добровольчого підрозділу – полку «Дніпро-1». Позивний «Блек». Взірцевий боєць, для побратимів порадник, наставник і міцне плече. Немає такої справи, яка не під силу Блеку.

Саме тому всі були впевнені: вони ідеальна пара. Жіночна красуня, від якої неможливо відірвати погляд, з товстою русою косою через плече. З абсолютними моральними якостями та абсолютною любов’ю до Нього. Відома історик і талановита вишивальниця, руки якої народжували справжні твори мистецтва.

Вони познайомилися на Майдані. Та, як виявилося згодом, – багато разів десь пересікалися до цього. Доля водила поряд з самого дитинства. Та чомусь остаточно звела так пізно. Він часто приходив в її сни. Щодня, щохвилини. І тепер назавжди залишиться в серці. Він був саме Тією людиною. Він був саме тим Чоловіком. Бути поруч з коханим – то було абсолютне щастя.

Бойове хрещення Блек пройшов у найгарячішій точці на карті АТО. У Пісках. Двічі бійці полку визволяли це село. Півтора року утримували свої позиції, знаходячись на передньому краї оборони. Півтора року під ГРАДами і мінометами. Півтора року – і щодня в очікуванні наступу.

Так гартувалася сталь.

Безперечно, поруч з побратимами, вірними та надійними, завжди легше. І буремні вітри Донбасу, що проносяться над бойовими позиціями, здіймаючи вгору червоний глиняний пісок, ніби й не такі страшні. Тут з’являється нова домівка. З брудним чайником, що дарує гарячу каву, з кошенятами, які бігають поряд. І твоє місцезнаходження вже не здається пеклом. Але ж це воно – адже щодня тобі загрожує смертельна небезпека.

Вона ж пройшла своє бойове хрещення в очікуванні. Коли за чоловіком зачиняються двері, він, переступивши поріг, іде вперед. Не замислюючись, а іноді й не згадуючи. Коли дівчина ці двері зачиняє, вона залишається на самоті з думками про нього. Вона живе від ротації до ротації. Можливо, і не живе. Можливо, лише існує. Змиваючи біль гарячою водою, якою вона боїться змити його дотики.

Залишаючись вдома без нього, вона продовжувала творити. Продовжувала жити власним життям. Яке без нього втрачало свої барви. Чайник кипів по-іншому, і кава була інакша на смак. Усе життя було інше на смак. Минали дні, і час чекання потроху скорочувався. Сорочка була майже готова.

Дівчина з очима янгола чекає на свого коваля, вишиваючи йому весільну сорочку. Скоро остання його ротація, а попереду – подружнє життя. Він так вирішив.

Сьогодні ми втратили нашого побратима, бійця полку «Дніпро-1» – Блека. Григорій Матяш загинув у Пісках під час виконання бойового завдання.

Для нас він був другом та братом. Світла та прекрасна людина, досвідчений воїн, коваль, мрійник, шукач пригод.

Мінометний обстріл, який вівся із забороненого 120 мм міномета по позиції полку російськими окупантами, назавжди забрав життя 26-річного хлопця.

Йдуть кращі. Блек, спи спокійно. Ти назавжди в наших душах та серцях. Герої не вмирають.

Дівчина з очима янгола та обличчям кольору білої весільної сорочки стоїть біля труни. Кожна хвилина – на межі втрати свідомості. Б’є церковний дзвін. Під церквою у два ряди стоять побратими у військовому камуфляжі, віддаючи останню честь загиблому бійцеві. Літнього спекотного дня у місті Прилуки, де ховали Григорія, час ніби зупинився.

Це і справді була його остання ротація. Так розпорядилася доля.

Він так і не викував подружнього щастя, а вона – не вишила другу сорочку. Для себе.

Вона ще довго не візьме до рук голку. А його поховають у білій весільній вишиванці.