Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

– Але ж як? Я ж працював із Ґданськом цілий місяць. Я…

– Вибач, старий. Нічим тобі не зараджу. Хочеш, можемо піти сьогодні ввечері на пиво? До «Спорт-кафе»?

– Я не спортсмен, Мишко, ти ж знаєш.

– Все ясно з тобою. Гаразд, мені треба бігти. Нам тут усім добряче вліпили, не тільки тобі, так що не засмучуйся, коли що. Окі? Давай, мужик, тримайся. Чмокі в щоку.

– Давай, чмокі, – сказав безбарвним голосом пан Ярославський, і йому здалося, що він потихеньку дематеріалізується. Принаймні, стає прозорішим.

Жодного гніву, жодної незгоди. Навпаки, гнітило те, що розум одразу ж почав шукати варіантів, де дістати грошей. Так, наче навіть секунда без джерела прибутку загрожувала блискавичною смертю.

Пан Ярославський зупинив себе. Спокійно. Тільки нікуди не треба бігти. Спокійно. Це четвер, це все ще четвер. Це не субота.

Пан Ярославський відчув, як йому починає бракнути повітря. Відчув, як невідворотно настає субота.

Відчув, що тепер кілька днів, а то й тижнів, будуть суботами. Одна суцільна субота. Коридор із суботніх жорен, крізь який доведеться проповзти на животі. Решето, крізь яке доведеться просіятися.

Пан Ярославський криво всміхнувся.

– Гаразд, я зрозумів, – сказав він уголос, і парочка біля нього перестала цілуватися.

– Що тепер? Що мені робити? Ти мене звільнив. Що далі?

Сонце хилилося до заходу. На відвороті нової куртки темніла пляма від морозива. Пан Ярославський відчув, що в нього тонкі мешти на ногах, а вже холодно.

Машини стояли у скупченнях, люди сиділи в кав’ярнях.

Пану Ярославському хотілося кричати.

Натомість він тихо всміхнувся.

– Гаразд, я приймаю правила. Я не проти.

Парочка біля нього піднялась і, обійнявшись, пішла далі. Дівчина озирнулася до нього і покрутила пальцем біля скроні. Він показав їй язика. Вона показала йому середнього пальця.

«Гаразд, я зрозумів, надалі буду робити це про себе», – подумав пан Ярославський.

Отже, що у нас є?

Квартира.

Невизначена кількість вільного часу.

Одна особа чоловічої статі.

І?

Відповідальна сторона, або ж сторона, яка сьогодні відповідає.

Пан Ярославський зрозумів, що цього йому досить. Досить того, що ця відповідаюча сторона є. Здається, його молитви було почуто, а жертви було прийнято. З тамтешнього боку життя, наче з тамтешнього боку завіси в театрі, йому відповідали, нечутно, але зримо.

– Це він? – у нього за спиною спитав хтось у ще когось, і Ярославський, з похололим серцем, відчув, як у пам’яті проносяться уривки спогадів про борги, що їх він не сплатив у своєму житті, та – акордом – відчуття, що зараз якусь частину цих боргів він поверне.

– Ага, він, хто ж іще.

Пан Ярославський не встиг розвернутися, як по потилиці його стусонули чимось твердим і дебелим. Він повалився на коліна. Та що ж це сьогодні таке…

– Дружок, передавай привіт інопланетянам! – загигикали голоси над ним, і він відчув, як чиїсь спритні руки хапають його гаманець із кишені куртки та – на додачу – мобільний.

– Пацани, шухер, мєнти, – сказав голос, і пан Ярославський почув тупіт ніг. Він потихеньку піднявся. Назустріч йому йшов міліціонер. Серед білого дня? На проспекті Шевченка? Отак отримати? Дякую тобі за знаки, відповідаюча стороно, я теж люблю бокс.

– Ви в порядку? – спитав міліціонер. – У вас нічого не пропало?

Пан Ярославський, тримаючись за потилицю, кивнув. Все чудово, настільки чудово, що краще не буває.

– Все прекрасно. Нічого мого не пропало, – кинув він і побрів на зупинку. Голова гуділа.

Звільнили з роботи. Серед білого дня, на проспекті Шевченка, він отримав ногою в голову, а його новий телефон, джерело головного болю і – потенційно – ракової пухлини в мозку – залишив його. Пора йти до тату-салону, перебити напис на «Sic transit gloria mundi». [16]

Пан Ярославський усміхнувся. Це воно. Дайте мені ще раз хтось у пику, будь ласка, щоб я остаточно переконався – це воно і ніщо інше. Життя заговорило зі мною.

Я більше не один на цьому світі.

Більше ніяких субот.

Ідучи повністю зануреним у свої думки, на проспекті біля пам’ятника Шевченкові пан Ярославський в останню хвилину розчув дзеленькотіння трамваю і насилу відскочив із колії. Серце закалаталося перелякано й радісно. Це воно! Це теж воно! Ти є, я знаю, ти є там, сидиш, ховаєшся за трамваями й автомобілями, керуєш тут усім, я знаю, ти там!

Пан Ярославський розсміявся. Потім розсміявся ще голосніше. Він стояв біля світлофора і пропустив три зелені світла, поки не відсміявся.