Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

– Гаразд, гаразд, – сказав він і сів на сусідню лавицю, поруч із агресором.

У Львові була золота осінь. Тіні вже витягнулися, золоте світло косо падало на лавиці проспекту Шевченка. Був четвер, напевне, найкращий день тижня – ще не п’ятниця, немає поспіху вриватись у вихідні, але вже й не середа – не це відчуття недосказаності на роботі й неясності в житті.

Четвер – такий день, коли насущні питання життя непокоять менш за все.

А от про суботу пан Ярославський думати боявся. Субота – день, коли настає пора платити за рахунками. Пан Ярославський з тривогою пригадав стан, з яким він прокидався по суботах, коли не треба було спішити на роботу. У суботу він підводився з ліжка пізніше, ніж звичайно. Так, на щодень, він прокидався десь перед сьомою («размєжить вєжди» – до голови пана Ярославського часто лізла всіляка класика).

«Це нестерпно, – міркував пан Ярославський. – Пів на сьому – найлютіший час для прокидання. Це тортури».

Розплющити очі. Згадати себе – незрозумілого суб’єкта без віку та імені, у принципі, незмінного, у принципі, дуже схожого на того суб’єкта, який прокидався у п’ятнадцять, у дванадцять, у п’ять і, напевне, у три роки. Пан Ярославський не пам’ятав себе у трирічному віці, мав неясні відчуття, що тоді він був іншим, але розум підказував, що, далебі, був таким самим.

Отже, розплющити очі. Уже якась реалізація в житті. Бодай прокинувся. Пригадати, що йому вже не три, не п’ять, не дванадцять, не п’ятнадцять, – пригадати це моментально і якось одуріло врізатись у твердий шмат власної біографії. Відчути, як біографія приклеїлася – передусім до серця – і відчути: цей шмат не просто твердий. Він гарячий, гіркий, і при цьому – не шоколад.

Пан Ярославський обеззброїв себе перед життям у тридцять сім, коли припинив пити. Він сказав життю: «Ось моя зброя, гляди, я кладу дуло «Неміроффа» на стіл та більше не торкаюсь його. Що? А, так. Це «1715». Моя холодна зброя. Її я теж кладу на стіл, бачиш? Кладу та більше не торкаюсь. Тепер ми можемо поговорити? Що? Ні, не змушуй мене робити це… Гаразд. Кладу. Бачиш? Дістаю з кишені та кладу просто перед тобою, повна пачка набоїв калібру 0,5 з фільтром, прекрасні червоні набої для поодиноких снайперських пострілів. Прощавай, ковбою «Мальборо». Я більше не Харлі Девідсон. Яка різниця? Бачиш, я кладу пачку снайперських перед тобою, тому що хочу говорити з тобою. Говорити відверто».

Пан Ярославський припинив затулятися від життя. Ця ідея з’явилася десь у тридцять п’ять, після чергової пиятики, він вирішив, що далі так – неможливо. Він опустив захист і зразу ж отримав з десяток хуків справа, десяток хуків зліва, пару потужних аперкотів під дих і в щелепу. Трохи повалявся у нокаутах, але побачив, що ніс цілий, зуби на місці та, у принципі, його щастя в тому, що він не носить окулярів.

Тривав другий рік його беззбройного матчу, і найбільших поразок він зазнавав на вихідних.

Отже, знову: розплющити очі, вліпитись обличчям у біографію, побачити на годиннику страшні цифри: 8.29.

«І це все, на що ти здатний? Твої колишні однокурсники здатні робити це до 11.10, деякі – до 12.30. А ти? Слабак!»

Але відпочивати більше не було сил, і пан Ярославський блощицею вповзав у прочинені двері ванної. Туалет. Так. Де в нас туалет?… Знову нічого. Ну-у-у, слабенько, Ярославський. Що там у нас?

Там у нас був сухий обід і холодна вечеря. Пан Ярославський старався, але нічого не виходило.

Ці безплідні старання, вже нестерпні для чоловіка його віку, не заважали панові Ярославському, зберігаючи міцність духу, голити по суботах бороду. Гоління по суботах – це те, що він відвоював у життя. Те, що робити було не обов’язково, але що додавало ранкові певної святковості. Справа була в запаху – панові Ярославському подобались його піна до гоління і гель після гоління. Це те, що тримало його на плаву – надійний запах свіжості.

Після гоління все йшло добре, сніданок пан Ярославський переміг іще в університеті, відтоді міг розтягувати його аждо полудня, гортаючи газети. Тепер він волів читати газети з планшета, це було навіть цікавіше.

Десь о дванадцятій на кухню заглядало сонце, пан Ярославський відчував приплив задухи і вдруге за день відчував, що краще було вдавитися пуповиною в череві матері або наїстися піску в пісочниці, ніж дожити до цього моменту. Сонце їдко проникало в голову і кричало туди: «Ярославський! Ти – нікчема! Ти нікчема, Ярославський! Іди убийся, Ярославський!»

Пан Ярославський відкладав планшет і йшов одягатися – вирушати до міста.