Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Там його знали як ґречного, уважного, вдумливого добродія, що дивно – неодруженого. Не пив, не курив, залишав чайові. Любив каву по-віденськи, кіш із курятиною, пляцок із яблук. Не скидав шалика у приміщенні – ще хіба така дивна деталь. А так, загалом – звичайнісінький.

Вечір суботи, слава Богу, Ярославський знав, як укоротати. Тарілка жирної їжі, так, щоб заволокло очі, хліба з маслом – такі селянські мотиви – і добре кіно. «Пила-5». Під тістечка з чаєм.

У неділю пан Ярославський відчував щось на кшталт задухи. Якось у неділю ввечері він спробував кисневий коктейль. Не допомогло.

У такі моменти пан Ярославський чухрав татуювання, вибите сп’яну в армії – «Aut cum scuto, aut in scuto» [15]– і терпляче ждав, коли ж життя заговорить із ним.

З огляду на це, четвер був улюбленим днем пана Ярославського. Не потрібно було клеїти дурня. Дихалось добре. У руці – гот-дог.

Люди навколо видавалися прекрасними.

– Можна біля вас присісти? – Ґречний голос добре вихованої молодої людини вивів його з марев.

– Так, прошу. – Пан Ярославський посунувся до краю лавки, даючи місце юнакові з трохи менш вихованою дівчиною, що одразу ж усілася юнакові на коліна. Пан Ярославський поморщився.

Парочка стала воркотіти.

– А я тобі подобаюсь? – запитувала дівчина, активно вилизуючи морозиво у ріжку, і підстрибувала у юнака на колінах.

– Дуже, – казав юнак і відривався від мобільного, щоби поцілувати пасію.

– Ти мене любиш? – запитувала пасія і лізла до його губ зі своїм перемазаним морозивом ротом.

– Дуже, – казав юнак і обережно відвертався від поцілунку, наклацуючи есемеску.

– Обережніше, – сказав пан Ярославський, коли юнка, балансуючи на колінах юнака, з розмаху ледь не заїхала йому в обличчя добряче полизьканим пломбіром.

– Що ви, що ви, – озвалася дівчина. А потім: – Я ненароком! Вибачте!

І розтирала салфеткою морозиво по його новій вельветовій куртці.

Пан Ярославський здивовано відчув, що йому практично байдуже за зіпсовану куртку. Сьогодні був четвер, день, коли можна було не думати про насущні запитання життя, і ніщо не могло зіпсувати йому настрій.

Пан Ярославський потягнувся на лавці. Доїв гот-дог.

Задзвонив телефон.

– Алло, Ярославський?

– Так, Мишко, говори.

– Ярославський, ти чого це не був на засіданні сьогодні?

– Яке ж засідання сьогодні, хороший мій? Сьогодні ж четвер…

– Четвер, – твердо повторив голос.

– Четвер… – протягнув пан Ярославський і відчув, як усередині запустився каскад із доміно. Якщо сьогодні четвер, значить, сьогодні – переговори з партнерами. Значить, сьогодні – день місяця. Значить, сьогодні виставляють «сонечка».

У них на роботі була нова прогресивна система заохочення працівників – ударники праці отримували «сонечка», кожне «сонечко» – плюс двадцять баксів до зарплати. Кожна «хмаринка» – мінус. Чорт. Щойно Ярославський переконався, що це не працює.

– Алла поставила мені «хмаринку»?

– Алла поставила тобі хмаринку з блискавкою. Це третя блискавка за місяць, Ярославський. Чорт, що з тобою відбувається? Знаєш, про кого ми говорили останні п’ятнадцять хвилин зборів? Ми говорили про тебе, Ярославський!

– Справді? – перепитав доволі безглуздо і невпевнено пан Ярославський.

– Так. Ми говорили про твою готовність брати на себе більше і про твій прогрес, Ярославський. Але це ще півбіди. Був Шеф.

– Шеф?!

– Так, прилітав Шеф.

– О Боже. – Ярославський раптом відчув, як паніка огортає його. Очі швидко забігали по залитому сонцем осінньому проспекту, і все хороше, що він бачив там іще дві – ні, одну! – одну хвилину тому, все перетворилося на ворога, на зрадника, на байдужу декорацію. – Я можу ще встигнути його побачити? Я все поясню йому! Він зрозуміє, ми з ним добре ладимо, пам’ятаєш, тоді на корпоративі, на шашлику, як ми з ним тоді спілкувалися про корсарів і про вікторіанську Англію?… Шеф ніколи не забув би цієї розмови! Алло, Мишко? Мишко, скажи мені, що це неправда. Будь ласка, заспокой мене.

– Вибач, старий. Я був, звичайно, проти. Але хіба я там щось вирішую? Ти знаєш, який він буває безкомпромісний.

Пан Ярославський відклав слухавку на хвилю і не повірив, що на вулиці – четвер. Парочка на лавиці поруч зацікавлено дивилася на нього. Пан Ярославський зібрався на силі та підніс непомірно важку слухавку до вуха:

– Алло, Мишко?

– Тут.

– Алла не казала, коли буде виплата? – сказав він, а сам подумав: «Що за дурню я питаю?»

– Алла сказала, що у тебе, з твоїми «хмаринками», цього місяця виплат не буде. Ти проштрафився, і вся зарплата пішла на покриття штрафів. Це все твої «хмаринки», Ярославський. Тобі треба було приходити до розуму раніше.