Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Чоловіки роду Туейрі похнюпились.

– І для чого нам це дається? – спитав старий Хамада. – Для того щоб насолоджуватися? Ні! Для того щоб подарувати радість нашим любим дружинам? Ні! Тільки для того, щоб зачати хлопчика, аби й той ніс на собі прокляття нашого дому далі.

Чоловіки як один зітхнули з жалю.

– Вже за життя не одного покоління лежить це прокляття на чоловіках, і ніщо не може розрадити нашого смутку.

– Ніщо, – погодилися чоловіки ще понуріше. – Ніщо-ніщо.

– Може, хабак допомагає? – спитав строго старий Хамада. – Що? Допомагає хабак, Ібрагіме?

– Ні, дідуню, не допомагає.

– Може, комусь допомогла мармарія? Га? Що скажеш, Абдуле?

– Як мертвому припарка та мармарія. От що я скажу, – відрубав Абдул.

– А може, комусь допоміг дикий сикаран? Саїде, допоміг тобі сикаран?

– Ні, – тихо сказав Саїд і сховав очі. Звідки тільки цей кяфір, що видавав себе за його дідуся, міг усе це знати?

– Ні хабак, ні мармарія, ні сикаран. [13]Ніщо не допомагає. Я правий?

– Правий, ще й як правий, батьку!

– Я знаю, бо я сам пробував. Але кажу вам голосом, діти мої, є спосіб це прокляття зняти. Є спосіб, клянусь Всюдисущим!

Постоялець замовк, обвів усіх поглядом і спер праву руку в бік, точно як це робив старий Хамада.

– Усім чоловікам слід продати свої дорогі автівки, гроші роздати бідним, а віднині їздити тільки на верблюдах.

– Що?! – ледь не скочили на ноги бедуїни. Їхні обличчя повитягувалися. – Від авта? Відмовитись? – стали перемовлятися вони між собою.

– Так, відмовитись. Повністю. Тоді речі йтимуть так, як цього хотів би пророк, мир йому та благословення Аллаха, і закляття спаде.

Запала мовчанка.

Врешті озвався Мохаммед Сулейман:

– Ми не можемо відмовитися від авта, діду. Це якось… дико…

– Чому не можете? Я їздив на Блю Гуль верблюдом, ще як ти отакенький був. І нічого.

– Ми люди зайняті… Ми не можемо все кинути і знову їздити на верблюдах.

– Чим же ти так зайнятий, Ібрагіме? Чаї ганяєш у себе в готелі? Приїхав на автівці, коли йти було п’ять хвилин дворами? Чи ти, Ісмаїле? Спішиш полежати в ариші? [14]І не думайте купляти у складчину мікроавтобус. Я ваші витівки знаю! Або буде так, як того бажає Аллах, або не буде ніяк.

При слові «ніяк» Саїд здригнувся, згадав свою дружину і несміливо сказав:

– Я… я погоджуюсь. Я гадаю, це добра ідея. Чому ні? Я за.

– Саїде! – покликав його Джума на вулиці.

– Га?

– Саїде! Дивися, хто в мене тут є! – Джума притримував ногою фіртку до загону з козами, у якому стояла, склавши руки на грудях, Хаміда.

– Відпусти її, Джамухо.

– Вона вся твоя, – сказав Джума і відчинив двері. – Будь ласка.

– Хай тебе трясця вхопить, Джамухо, – прошипіла Хаміда.

Саїд спробував взяти її за руку. Але Хаміда висмикнулась і гордо пішла вперед.

Упавши грудьми на свою нову білу «ауді», з іще не обдертою з капота захисною плівкою, ридав Ібрагім.

– Моя дорогенька, як же я тепер буду без тебе? – Ібрагім цілував капот і гладив руками поверхню, захищену магазинною покрівлею.

Решта чоловіків стояли біля своїх машин мовчки, курили міцну «клеопатру» і думали.

– Саїде! – позвав його Джума ще раз.

Саїд обернувся.

– Що?

– Як ти назвеш свого верблюда, Саїде?

Саїд задумався.

– Я назву його «Найспритніший».

– «Найспритніший»?

– Так.

Джума затягнувся «клеопатрою».

– О’кей, Саїде. Бажаю тобі вдалої покупки. До зустрічі!

– До зустрічі, Джумо! – сказав Саїд і потихеньку попростував додому.

Хаміда сердилась і не розмовляла. Вона лягла у ліжко і вдавала, що спить.

Саїд роздягся, прийняв прохолодний душ і з дивним відчуттям легкості на серці вийшов на двір. На небі стояли осінні зорі. На селі стояла тиша.

Саїд пішов у спальню і ліг коло дружини.

– Ти спиш? – спитав він у Хаміди.

Хаміда не відповідала.

За стіною спав його молодший, Уссаль. Який все ж таки дивний цей світ. І який милостивий Аллах.

«Усе налагоджується», – подумав Саїд і з цією думкою заснув.

2011

– Вибачте. Вас тут не сиділо, – сказав він, немов процитував (і навіть трішки підріс від власної ерудованості у власних очах) незнайомому чоловікові, що сів на його місце, варто було йому лиш на три хвилини відійти по гот-дог.

– Мене? Не сиділо? Тебе ще в планах не було, як мене вже тут сиділо. Ходять тут усякі. Тьфу, теж мені знайшовся. «Вас тут не сиділо…»

Пан Ярославський, відкинувши Ахматову, швидко порачкував.